23 серпня 2017

ЗНАТИ СВОЮ МИНУВШИНУ ЗАРАДИ ЩАСЛИВОГО МАЙБУТНЬОГО. ЗА СИРОТУ НІКОМУ БУЛО ПОСТОЯТИ

Я, Марія Микитівна Негода (дівоче Павлик) народилася 5.02.1926 р. на Блакитівці (теперішня Волошкова), а хатнє тепло шукала по всьому світу. Пам’ятаю своїх бабусь: по матері  звали Гапка, а по батьку – Ганна. Батько Павлик Микита Захарович, мама Іщенко Гапка Ониськівна. Нас було четверо: Галя (13.04.1924-19.09.2012), я і дві меншенькі Соня і Надя, яких в голодовку батько із бабою завезли в якийсь притулок. Про їх долю нічого невідомо. Голод забрав батька, а за ним – і матір. На Петровському напроти кладовища був патронат при колгоспі, де поселяли осиротілих дітей. І нас з Галею приютили. Навіть перший клас закінчила в другій школі. А в 1935 році організували районний дитбудинок в Трипіллі. Із патронатів позвозили дітей туди. Пам’ятаю, в інтернаті на той час було більше 70 дітей. Я навчалася на відмінно. Як почалася війна, менших з інтернату десь вивезли, а старших встигли довезти до Борисполя і почалося бомбардування. Галя добралася до тітки Лукери в Обухів, а я до - тітки Феськи, гляділа її дітей. Коли почали брати на Німеччину, то Галю забрали у першому наборі, вона потрапила до хазяїнів, які не обіжали, цінували її працелюбність. Зустрічалася там із земляками, варили борщ. До Німеччини не всі потрапляли по списках: хто міг – одкуплялися, а мене забрали взагалі під чужим іменем замість заможньої дівки, бо ж за сироту нікому було постояти. Багато тікало по дорозі, а потім ховалися вдома по погребах. А я і не намагалася тікати, бо ж не було у мене притулку. Я потрапила працювати на військовий завод «Кляйайзер» в місто Сальцгітер. Робили запчастини до снарядів, кругом стояли охоронці на вишках, жили  в бараках. Після 9 місяців роботи нам видали пропуски, по яких ми виходили в місто. Годували один раз в день якоюсь баландою. За місяць платили по 40-60 марок. В магазинах купували товари, які продавали без карточок: буряк, моркву і брукву. Дівчата ще купували й прикраси. На буржуйках в кімнатах варили по черзі і прибирали. В 1945 році нас звільнили американці. Після повернення на Україну в кінці 1945-го року затримали в Маріуполі ще на один рік. Працювали на «Азовсталі». Усі їхали у відпустку додому, а в мене не було домівки. Та все ж поїхала. Зустріла свого майбутнього чоловіка Негоду Олексу Мусійовича, який працював у МТС – пожалів, що я сирота, та й батькові  його я сподобалася і він, йдучи на війну, синові казав: «Візьмеш її за дружину, а як не схочеш – то за сестру». Я була роботяща і грамотна. Свекра Мусія Пимоновича мобілізували в 1943 році - із соняшниками замість зброї кидали на німецькі позиції. На германівських полях і поліг. І могили нема. Свекруха Марина Антонівна (дівоче Жила) хворіла, із сім’ї ніхто не працював у колгоспі, то і забирали у них землю. От вона проворненько мене відправила в колгосп. Трішки працювала в яслах, а то все на полі. Народила донечок Катю (9.08.1949), Галю (16.09.1953), близнючок Віру і Надю  (23.03.1957),  Надя померла через чотири місяці. Живу зараз на Перешівці (теперішня вулиця Козацький шлях, куток названий так, бо жили люди, які перешивали кожухи, свити). Куток дружний. Сусіди приходять до мого квітучого двору погомоніти. Навідуються онуки Таня, Лєна і Євгеній. А найцінніша відрада в житті – правнуки Павлик, Марія та Асія. Нехай їх Бог оберігає. Щодня прошу в Господа мудрості, любові і миру.

З книги Наталії Любиченко

"Спогади, навіяні вітряками" 

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм