03 жовтня 2017

ОБУХІВСЬКІ «ЛУШПАЙНИКИ»: ПІДПРИЄМЛИВІ, ЖАДІБНІ ЧИ МУДРІ?

«Лушпайниками» зневажливо чи напівжартівливо називали і продовжують подекуди називати корінних обухівців приїжджі люди. Деякі місцеві мешканці вже й змирилися з цим ярликом і самі інколи вживають таку негативну характеристику комусь. Суть цієї «прозивалки» у тому, що, мовляв, ці обухівці такі скупі і корисливі, що нічим без зиску не поділяться -  навіть лушпайки у них продаються.

Ми вирішили усім обухівцям – і корінним, і приїжджим – до Дня міста зробити своєрідний подарунок – дослідити це явище: його походження, значення, привести факти і свідчення знаючих людей.

Найперше я, як науковий працівник садиби-музею А.Малишка, дам коротку характеристику природних умов Обухова ХІХ-поч.ХХ ст., які й стали основою господарського спрямування його мешканців. Село (а тепер місто) знаходиться на рельєфній місцевості: гори чергуються з ярками, а вздовж села на кілька кілометрів пролягає низовина – колишнє русло повноводної Кобрини. Орної землі для вирощування злакових і овочів обухівці майже не мали (не враховуючи невеликих городів біля хати), чорноземи починалися з Яблуневого й Поляни. Тому люди змушені були заробляти собі на хліб різними ремеслами або йти у найми до Києва. Ще один вид доходу обухівців – торгівля. Про знаменитий обухівський ярмарок тепер знають усі. Торгували усім – нічого не пропадало, бо справжній господар ніколи не змарнує свою тяжку працю. Купити чи продати на базарі – звична річ для обухівців, бо це спосіб їх життя. Не вкрасти, не відібрати, не обдурити, а купити чи продати – цивілізований спосіб економічних стосунків. Доречно зазначити, що колись обухівські кабанники масово закупляли живність в навколишніх селах «під чесне слово» (куплених тварин селяни привозили самі до Обухова). Під «чесне слово»  віддавали шкіри васильківські євреї чоботарю Самійлу Малишку (батьку поета Андрія Малишка), а розплачувався він за них аж тоді, коли вже продасть на базарі пошиті чоботи.

  Ось що з приводу картопляних лушпайок пригадує корінна жителька Єфросинія Антонівна Шпак.

  • У центрі Обухова, крім великих ярмарків та базарів щочетверга і щонеділі, були ще щоденні базари. Ті люди, які не мали господарства, виносили на базар лушпайки, а купували, наприклад, у нещерівців хмиз. А лушпайки купували ті, хто мав господарство. Вони використовувалися і для годівлі домашній худобі, і для посадки картоплі. Ми постійно тримали корову, то до роботи треба було на базарі продати молоко, а купити лушпайок і у нещерівців хмизу. Скажу, що люди мудрували, як вижити. Самостійно господарювали в основному кип’ячівці (ред. казенні селяни, що жили від центру села на південний захід), а бардіївці (ред. кріпаки панів Бердяєвих-Горчакових-Гербелів) були підневільні люди. Навіть заміж дівку взяти було трудно, бо пан міг і не дозволити.

Свої спогади додає колишня вчителька Валентина Адамівна Кладніцька (Пилипенко):

  • Моя бабуся Агафія Підтілок розказувала, що у голодний 1947-й рік вони обережно обрізали картоплю, серединку з’їдали, а лушпайки з вічками садили. Лушпайки зійшли тоді рясно, врожай був гарний – так люди рятувалися. Цього року я теж для експерименту вічками посадила кілька рядків картоплі – теж гарний врожай був, картопля дротянкою не поточена. Така мудра бабусина наука. Нагадаю, що усі європейські народи тому не бідні, бо економні, а ми на гній скільки корисного викидаємо. Пораджу садівникам: дуже гарно картопляні лушпайки підкидати під коріння смородини – не буде тлі.

 

Корінна обухівка з діда-прадіда Наталя Любиченко з Когалівки продовжує тему «лушпайництва»:

  • Кинуте кимсь спересердя чи зозла «лушпайники» у його негативному значенні приліпилося до обухівців несправедливо. Я можу наводити сотні прикладів милосердя, співчуття і доброти нашого місцевого люду. Майже у кожній розповіді героїнь моєї книги «Спогади, навіяні вітряками» - свідчення безкорисливої допомоги один одному, особливо під час голодовки і розкуркулення. Часто згадую мого віруючого діда Марка Тільного, якому пів-Обухова вдячні за підтримку під час голоду (мав пасіку і корівчину). А як рятував малечу від голоду печеними горобцями дід Когал, а як родину розкуркулених приютила жінка Магдалина з Попової гори. А під час війни, коли тут стояла лінія фронту і люди йшли «у біженці», їх приймали жити зовсім чужі люди. Обухівці жили кутками дружно і дорожили своїм ім’ям. Тому збігалися на кожне горе, на велику роботу. А які толоки колись були! Ще за мого дитинства обухівські хати і погреби не замикалися. Двері були на клямці або віник стояв при вході. На цябринах колодязів стояли відра і кухлі – ніхто не зачіпав. Усе це ніяк не в’яжеться з «лушпайництвом». А якщо лушпайками й рятувалися, то хіба це погано? Хіба ганебно винести на базар вирощене власними руками? Чогось і зараз обробляти землю продовжують переважно місцеві люди, а ті городи, що виділені за містом, заростають бур’янами. Так, нелегко обробляти землю, вона потребує праці і любові. Але вирощене християнська душа спрямовує не тільки собі на поживу. Пам’ятаєте, як навесні виходили наші бабусі на город, сіяли щось і примовляли: «Роди, Боже, на трудящого, на болящого, на ледащого і просящого!» Бачите, щедро розраховували врожай на усіх – навіть на ледачих. Тому обухівське явище «лушпайництво» я розглядаю як позитивне. «Лушпайники», якщо вже так називають місцевих обухівців, вирощують не тільки для себе. І перш ніж винести щось на базар, його треба приробити. Ми повинні бути вдячні отим сільським бабусям з покрученими руками, які на своїх плечах вивезуть нам на базар і петрушечки, і сушки, і квасольки.

Зневажливе ставлення до селян сформувала радянська влада, за якої городяни - робітничий клас – це гегемон, якому і житло за рахунок держави, і відпочинок, а безпаспортний селянин не тільки сам себе усім забезпечував, у нього ще й відбирали вирощене ним. А пригадайте з історії колгоспні «трудодні» - палички, на які нічого їм за важку працю не платили. Тому у психології міських людей і досі залишається думка, що селянам не потрібна адекватна оплата за їхню працю – у них же на городі все є. Тому нехай цей матеріал спонукає кожного обухівця по-іншому подивитися на процеси і явища навколо нього, подякувати нашим попередникам за залишений нам спадок і низько вклонитися нашим годувальникам-«лушпайникам» за щедрий базарний ряд і їхнє привітне припрошування.

    Підготувала Олена Артюшенко,

наук. працівник Обухівського музею-садиби А.Малишка

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм