31 жовтня 2017

“ПРАЦЮЮ, ДОПОКИ МІЦНО ТРИМАЮ В РУКАХ ДОЛОТО”

До 65-літнього ювілею митця

 

Михайло Горловий народився в селі Щербанівка 19 жовтня 1952 на Київщині. Скульптор, поет, громадський діяч. Автор багатьох пам’ятників у бронзі й граніті.

Автор поетичних книжок: «Я-скит з трипільських праглибин», «Діти Дажбога», «Дорога в Україну», «Поезія в камені», мистецького альбому «Скульптура» та нарисів з історії села «Щербанівка».

Лауреат гран-прі «Скульптура з криги» м. Київ, лауреат премії Гнипів на Обухівщині за монументальну пропаганду в районі. Нагороджений міжнародними дипломами і медалями Всеукраїнського товариства “Просвіта” та Української Всесвітньої коррдинаційної ради до 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка.

  Дипломант тринадцяти міжнародних симпозіумів "Скульптура в камені". Учасник численних Всеукраїнських виставок в Україні й за кордоном. Його роботи є в музеях України, США, Канади, Лівану, Сирії, Вірменії, Франції, Іспанії, Австрії, Марокко, Фінляндії, Німеччини, Австралії.

Член Національних спілок письменників і художників України.

Михайле, ти народився у славному Трипільському краї. У твоїй багатогранній творчості поєдналися бунтівна вдача отамана Зеленого (Данила Терпила) і творча душа твого дядька письменника Григорія Косинки (Стрільця). За радянських часів ці імена були у списку «ворогів народу». Чи згадували їх у твоїй родині?

Бабуся Одарка розповідала, що її чоловік, а мій дід Петро Стрілець і Данило Терпило дружили з дитинства. Разом навчалися у Трипільській церковно-парафіяльній школі, обидва брали участь у Першій світовій війні. Потім дід був сотником Дніпровської дивізії Зеленого по забезпеченню війська провіантом. Отаман часто навідувався до діда Петра, де за сімейним столом обговорювали свої дії. Радянська влада цього дідові не пробачила – його закатували у рідній Щербанівці комісари і доморощені активісти.

В дідовій хаті народився і я, за тим столом навчався, зберігаю його досі...

Про свого дядька Григорія Косинку, який був троюрідним братом моєї матері Марії Стрілець, я дізнався теж від бабусі Одарки, коли був у третьому класі. Вона казала, що у нас був родич, який писав книжки, але його вбила «бандицька влада». Висловлювалася так завжди і нікого не боялась.

«Розумний був небіж, і прізвище взяв собі – Косинка. Це квітка, яка росте в мокрих місцинах – на берегах, в болоті, на левадах», – розповіла бабуся і повела в берег, показала бурякові квіточки-косинці, які всіяли верхівку стебла «ялиночкою» вгору.

Я був заворожений: «Невже в Щербанівці була така людина, та ще й наш родич!» Ходив селом і питав, у кого можна побачити книги Григорія Косинки. Та ні в Якова, ні у Єфросинії Стрільців – рідних брата й сестри письменника ‒ книг не було. Іх палили, бо боялися репресій.

У 1937-1938 роках більше тридцяти щербанівців знищили в сибірських таборах. А Григорія Косинку розстріляли у підвалах колишнього Інституту шляхетних дівчат (Київський жовтневий палац), нині Міжнародний центр культури і мистецтв, у грудні 1934 року разом з відомими українськими письменниками і діячами культури, які любили Україну і були її патріотами. Григорій Косинка дружив з відомою письменницею Ольгою Кобилянською, називав її своєю вчителькою. В одному з листів до неї писав: “...Коли тільки сота частина мого народу відчуває так, як я, то – ми не згинемо! Так, ми ніколи не згинемо!”

Ти тривалий час спілкувався з дружиною Григорія Косинки Тамарою Мороз-Стрілець. Виготовив портрет письменника і меморіальну дошку. Як його доля вплинула на твою творчу й громадську діяльність? Яким був початок твого творчого шляху.

Першими вчителями були мої батьки. Вони любили малювати народні картинки на картоні, фанері і склі. У щербанівській початковій школі, де я навчався, вчителька Катерина Петухова теж вчила малювати і писати твори на вільну тему.

Згодом, коли почув по радіо розповідь про життя і творчість Григорія Косинки, по тілу пробігли мурашки. Після передачі пішов у сад і написав йому присвяту. Він підняв мій дух і підштовхнув до творчості. Я став писати вірші.

Майже двадцять п’ять років приятилював з дружиною Григорія Косинки Тамарою Мороз-Стрілець. Ми разом відроджували пам’ять про його життя і творчість. Вона наставляла, а я – діяв. Так було встановлено погруддя Григорія Косинки, роботи скульптора Галини Кальченко і архітектора Анатолія Ігнащенка, в рідній Щербанівці.

Згодом і я виготовив погруддя Григорія Косинки, яке було встановлене біля школи села Красне, в якій він навчався. Зробив також меморіальну дошку  на обійстя, де народився письменник.

У 1989 році я долучився до політики і підтримав “Народний рух України за перебудову”. Був делегатом і гостем установчого з’їзду Руху. До мене звернулись письменники Іван Драч, Дмитро Павличко, Вячеслав Брюховецький, щоб я організував групу студентів на підтримку Руху у Київському художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури - авт.), де я навчався. Мене обрали головою Руху, «Просвіти» і страйкому інституту. Наші студенти перші в Радянському союзі підтримали академіка Андрія Сахарова, який виступив проти війни в Афганістані. Радіостанція «БіБіСі» одразу оголосила на весь світ про групу підтримки Сахарова.

У Київському художньому інституті довелося боротися і з русифікаторами. Після смерті ректора, українського патріота Валентина Борисенка, ми підтримали кандидатуру Андрія Чебикіна, який казав: “Хлопці з гарячими головами хочуть Незалежної України”.

Революція на граніті в 1990 року збунтувала всю Україну. Але з інституту згодилися голодувати лише я і Олександр Фурман ‒ мій найближчий друг. Наша група з понад 40 осіб прорвала кордон ОМОНу з Донбасу, Дніпропетровська і Криму, який стояв у чотири ряди. Ми лягли на холодний граніт перед Верховною Радою, омонівці нас оточили і нікого більше не впустили. За три доби ми домоглися своїх вимог: відставки прем’єр-міністра Віталія Масола, і щоб наші хлопці не служили у війську за межами України.

У 1984 році дочка Антоненка-Давидовича Ярина і зять Борис Тимошенко попросили мене зробити хрест на могилу письменника, який був близьким другом Григорія Косинки. Попри пильний нагляд КДБ за могилою нам із другом Василем вдалося привезти на пожежній машині двометровий дубовий різьблений хрест і встановити його. Згодом цей хрест замінили на кам’яний.

1989-го до мене звернулася дружина дисидента Євгена Чередниченка ‒ Віра Нечипорівна з проханням такі ж хрести зробити на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Ми з Олександром Фурманом і Сергієм Перехожуком зробили ці хрести. У березні 1990-го їх спалили...

Пам’ятаю також 175-ту річницю з дня народження Т. Г. Шевченка. Ми прийшли до пам’ятника з гаслами: "Українська мова дітям на їх рідній землі" та жовто-блакитними стягами. Читали вірші Стуса, Симоненка і багатьох інших заборонених на той час поетів. Нас вистежило КДБ й після мітингу похапали й кинули в броньовані автобуси. Били жорстоко. У мене на спині від кийків тріснула сорочка...

Тож не випадково основна тематика твоїх літературних творів і творів образотворчого мистецтва ‒ національна. Ти працюєш у різних напрямках і матеріалах. Крім творчих робіт із дерева, кераміки, бронзи, каменю у твоєму доробку чимало скульптурних портретів багатьох відомих діячів української культури, а також монументальні роботи. Чимало з них виконав благодійно для Обухівщини і рідного села Щербанівки. Звідки черпаєш сили для цієї тяжкої, виснажливої праці?

Ще в дитинстві, коли спускався з хлопцями з кручі, побачив, що до моїх п’ят пристало щось липке і пластичне, схоже на пластилін. То була сіро-темна клейка глина. Я став її місити - виходили різні фігурки, вони мене й заворожили на все життя.

Зайнятись скульптурою мене надихнули і знайдені в урочищі Бутів, на колишньому полі мого діда, керамічні трипільські фігурки тварин. В цьому ж урочищі Вікентій Хвойка знайшов керамічний хрест зі сільськогосподарським календарем, біноклевидну посудину, горщики і гранітну булаву.

Рідна прабатьківська земля дала мені поштовх до національної тематики від глибини Мізина і Кам’яної могили до сьогодення. Це - трипільська культура, скіфія, козаччина, сучасна українська історія.

Не часто, але доводиться працювати над пам’ятниками і портретами відомих діячів культури і науки. У моєму доробку є пам’ятники Вікентію Хвойці в с. Трипілля, Івану Виговському в с. Германівці, воїнам-афганцям в м. Обухові, жертвам голодомору в Козині, перший пам’ятник жертвам геноциду українського народу в Зікрачах Кагарлицького району, пам’ятник Степану Бандері в Бучачі на Тернопільщині, також виготовлені, але ще не встановлені погруддя Тарасові Шевченку, Андрієві Малишку і Петрові Болбочану.

Цим літом подарував рідній Щербанівці погруддя з лабрадориту, майже в п’ять натур, митрополита Київського і Галицького Тимофія Щербацького, в честь якого названо моє село. Кількома роками раніше виготовив Пам’ятний знак козакам і старшинам Щербанівської сотні Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого...

Працюю, допоки є фізичні сили і міцно тримаю в руках долото, а творчість невичерпна, якщо любиш свою справу.

Михайле, твоє ім’я добре відоме за кордоном. Мав персональну виставку в Канаді. Дванадцять разів представляв Україну в Лівані на Всесвітніх форумах “Скульптура в камені”. Маєш чимало нагород. Які роботи народжувалися за межами рідної землі?

У 2007 році виставки моїх робіт були в канадських містах Торонто, Едмонтоні, Калгарі. Мої роботи придбали колекціонери і Музей української спадщини Канади.

В Ліван вперше я поїхав 1998-го року на Всесвітній форум “Скульптура в камені”, мене тепло зустрів відомий ліванський скульптор Альфред Басбус, учень французького скульптора Осипа Цадкіна, і мій однокурсник-скульптор П’єр Карам.

З ліванського мармуру я зробив козака-бандуриста і назвав скульптуру “Пісня з України”. Це була перша робота з каменю висотою понад два метри, яка дала великий поштовх подальшій реалізації моїх задумів.

Відтоді мене запрошували до Лівану на щорічні Всесвітні форуми “Скульптура в камені”. За увесь час я зробив там дванадцять монументальних скульптур з каменю: “Пісня з України” м. Рашана; “Тетянина весна” м. Расельматен; “Сарматка-амазонка” м. Алей; “Весна” м. Алей; “Берегиня” м. Біблос-Джубель; “Русалія” м. Зук-Мікаель; “Материнство” м. Зук-Мікаель; “Закохані” м. Зук-Мозбек; “Дана” м. Зук-Мозбек; “Щедрість”, “Муза”, “Русалка” м. Амшит;

У 2007 році твою майстерню спалили... За десять років ти не лише відбудував Храм мистецтва, а й створив багато нових робіт. Душа вибухнула живописом (понад 70 картин), яким дебютуєш на виставці, що відкрилася у Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району Києва. Це ‒ сюрприз для поціновувачів мистецтва. Як зумів відродитися з попелу і коли з’явилося натхнення малювати?

Коли трапилася ця трагедія, я з дочкою Лесею був у Канаді, де успішно представив свою персональну виставку. Повернувся в рідну Щербанівку на... попелище. Від моєї майстерні лишилась купа сміття і руїни. Все, що створив за  тридцять років, було знищено. Згоріла також колекція рушників, старовинних ікон ХІХ-ХХ століття, які я зібрав на трипільщині, вироби з дерева і кераміки, живопис, графіка і скульптура, а також велика бібліотека з раритетними виданнями.

За десять років я відбудувався і створив нову колекцію живопису і скульптури, понад 70 живописних робіт, чимало робіт з дерева, бронзи і каменю. Активно став працювати три роки тому. Велике бажання з’явилось, коли на одному Міжнародному форумі за два тижні написав понад п’ятнадцять робіт із циклу “Красна жінка”. Вірменський художник Сурен Хоренян  захоплено вигукнув: “Хто автор цих красунь!” Йому сказали: “Горловий з України”. Він потиснув мені руку: “Ти — Модильяні! Сфотографуй, а в Україні, коли повернешся, повтори”.

Дуже багато залежить від матеріалів, вони дорогі й не завжди вдається купити те, що потрібно. І все ж... як вийшов на новий творчий шлях з тим невеликим набутком, який мав — моя таємниця. Маю свою, особливу техніку і стиль.

На цій виставці я показав свій доробок, щоб люди побачили шлях, яким я йшов. Нині відсіваю все зайве, що робив не так, і готовий працювати спочатку зі своїми секретами і уподобаннями.

Михайле, твоя літературна творчість тісно переплелася з образотворчим мистецтвом. Рядок із вірша “Цвіту, горю, полум’янію” став назвою виставки. Читаючи твою книжку “Поезія в камені”, мимоволі згадую творчість Мікеланджело, який у поетичній формі розкрив таємницю мистецтва скульптур. Що в тебе народжувалося першим, поезія чи скульптура?

Я дуже люблю переглядати твори геніального італійського митця Мікеланджело Буонарротті, який писав: “Немає думки у найкращого митця, що він її у мармурі не втілить”. Читав про нього книгу Ірвінга Стоуна "Муки і радості". Писав і сам про нього, про італійське місто Каррара, де видобувають каррарський мармур. В перекладі на українську мармур ‒ “сонячний камінь”.

Натхнення писати вірші з’являється під час роботи над скульптурним образом. У книжці “Поезія в камені” мені вдалося описати творчий процес над роботою в камені.

Все народжується від іскри бажання до екстазу творити добро і красу!

 

Розмову вела Тетяна Лемешко,

член НСПУ, лауреат премії “Благовіст”.

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм