08 квітня 2019

ОБУХІВ - ГОНЧАРНА СТОЛИЦЯ КИЇВСЬКОГО ПОВІТУ

Так називали Обухів на поч. ХХ ст. Як пише в історичному нарисі «Обухів» краєзнавець Юрій Домотенко, гонча­рним промислом  займалося 15 відсотків  населення. Цьому сприяли ве­ликі природні поклади гончарної (ру­дої) глеїстої глини і прадревні тради­ції. Гончарували в Обухові у І пол. ХХ ст. 12 дво­рів Міненків, 7 - Божків, 5 - Хабрик, по 4 - Павлюків і Калашників, Здоренки, Кленуси, Русани. За гончарний круг сідали діти з 12 років. 1912 р. в Обухові було створене єдине в повіті кредит­не товариство, що надавало гончарам кредити до 300 крб. Гончарна продукція збувалася на ярмарках Обухова, Трипілля, Германівки, Черняхова, Кагарлика, Яцьок, Миронівки, Василькова, Богуслава і Києва. Вироби обухівських гончарів вирізнялися легкістю, дзвінкістю, червоним кольором, технологічною і художньою досконаліс­тю. Високий гатунок виробів обухівських ремісників підтве­рдила Третя губернська виставка на­родних ремесел 1862 р.: «Надежная премія» - 5 крб. - вру­чено на ній селянину Обухівського сіль­ського товариства гончару Тарасові Міненку за глиняний посуд. Обухівські «горшколіпи» вигото­вляли повний асортимент гончарних виробів: горшки, миски, макітри, гле­чики, покришки, кухлі, баньки, каст­рулі, самовари, жаровні, форми для тіста, молочники, «близнюки», «бара­ни» для наливки, «коники», «пташ­ки», попільниці, чорнильниці, підсві­чники, труби на дахи хат, прикраси для віконних наличників.

Найбільш відомим гончарем з роду Хабрик був Олексій Олексійович Хабрика, вироби якого побу­вали на багатьох виставках і зараз знаходяться в Обухівському районному краєзнавчому музеї. Вулиця, де «гніздилися» гончарі, називалася Гончарна. Старожили пам'ятають імена обухівських гончарів-умільців, які гончарували в 40-50 роках: Да­вид Семенович Хабрика (тодішній го­лова гончарної династії Хабрик), Сте­пан Іванович Здорик, Андрій Петро­вич Русан, його син Прокіп, Михайло Ількович Висота, Петро Олександро­вич Сак, Микита Михайлович Геращенко. Останнім обухівським традиційним гон­чарем є Микола Михайло­вич Висота.

 Болгара (дівоче Кленус) Валентина Іванівна, Драна гора (вул.Шевченка):

Мій батько Кленус Іван Арсентійович (6.02.1928 - 2.03.1998) був гончарем. Цьому ремеслу його навчив Степан Здорик, який жив під Пидиною. У 1946 році батько пішов працювати до нього, бо він у себе у дворі організував гончарну майстерню. Зі слів моєї тітки Люби, потім майстерню забрали в державу. Люди там важко працювали, але гроші їм не платили. Пізніше батько із своїм батьком Арсентієм почали самі займатися гончарством. Для цього потрібна була спеціальна глина. Саме під Пидиною вона й була, називали її глей червоний. А під Драною горою була глина, яку називали пісковаткою. По неї ходили батькові сестри Дуся, Віра і Соня з бабусею Надією. Глей червоний був дуже важкий у розмішуванні. Туди додавали воду,  а потім уже пісковаткову глину. Цей процес був довготривалим і важким. Разом із батьком працював Прокіп Русан. Для роботи потрібен був і станок (гончарний круг) із двома колесами. Одне велике, нижнє - для прокручування круга ногами. Воно знаходилося на металевому  стержні на висоті 20 см від підлоги.  А верхнє колесо було  на рівні ліктя. Поруч стояв стіл, на якому лежали кавалики глини. Щоб вироби були гладенькі, потрібно було довго крутити круг. Коли вироби були готові, їх клали на верстати для висихання. Після цього брали олівець і простукували їх. Якщо вироби дзвеніли, то це означало, що вони готові до випалки (випалювання в печі, горні). У дворі батько з дідом зробили горен. Для випалки потрібні були пеньки твердих порід, які купували в Таценках. У цей горен закладалися вироби, отвір замазувався глиною і при високій температурі кілька годин вони випалювалися. Щоб гончарний виріб був красивий, його потрібно було розмалювати ангобом (спеціальною глиною). Всередині виріб змазували дьогтем, а також сумішшю – так званим оловом сіруватого кольору (цю відповідальну операцію робив тільки батько). Вироби його цінувалися і були дуже гарні, бо він вкладав у них душу. Від батька у спадок моїй доньці Олі залишився єдиний глечик, вона вирішила передати цю сімейну реліквію до народного мистецького центру.

Сак Сергій Васильович, корінний обухівець, Широка (Велика) дорога (вул. Малишка):

Про прадіда по материній  лінії Баклана Юхима Івановича мені розказувала бабуся Ганна. Жив коло вигону по Широкій (Великій) дорозі. Був високий, статний, доброзичливий, ділився останнім, любив гостей і пригощання. У родині займалися ткацтвом і гончарством. Роз казували мені про один випадок, як везли горшки на ярмарок у Трипілля: кінь чомусь брикнув, віз перекинувся і всі горшки побилися. У прадіда Юхима був син Роман та три дочки – Ганна (моя бабуся), Меланка і Марина. У Марини було п’ятеро дітей, чотирьох з яких разом з чоловіком поховала на Сліпаковому кладовищі під час голоду. На цій могилі зараз стоїть пам’ятник «Скорботна мати». Марина з єдиним сином Колею пішла рятуватися до Києва. Щоб зберегти його від голодної смерті, залишила дитину під дверима якогось закладу, бачила, як міліціонер підійшов і забрав його. Все життя вона шукала сина, та так і знайшла.

Клименко Ольга Петрівна (дівоче Сак), Куток Капсанівка (вул. 8 березня):

Мій батько Сак Петро Олекандрович (4.02.1932-31.07.1977) жив по сусідству із Прокопом Русаном, знаменитим на той час горшколіпом. Навчився батько у нього. У батька був горен на подвір’ї. Першою помічницею була мама, моя бабуся Сак Галина (15.10.1908-12.01.1988). Вона ж і продавала горшки на базарі. По зелену глину ходили на Драну гору. Пізніше батько став працювати на нашому гвоздильному заводі у гончарному цеху, що на вигоні (тепер територія підприємства «Омела»). Своїм онукам Михайлику і Олі я часто розказую про їх працьовитого дідуся. Кажу їм: «Хто що вміє, те і діє». А наші обухівці були працьовиті і талановиті.

Щербань Петро Трохимович, куток Усівка (біля Пожежки):

Вони не виїжджали ніколи на чужій спині, бо свою гнули. А я свідок, як діти Прокопа Русана 8-9 років носили глину з Драної гори. Кайлом надовбуть і несуть. Було, разів десять клумачками обернуться за день. Я це бачив, бо я там кози пас. Пам’ятаю такі гарні горшки, глечики, макітри, покришки – посуд полив’яний і простий. Дуже гарний сусід був Сак Петро, Висота Микола Михайлович, Хоменко Микола, який жив у центрі по Великій дорозі (тепер вул. Малишка), робив великі 4-відерні макітри для замісу, вазони. А Олексій Олексійович Хабрика – унікальний майстер. Хороший товар сам себе хвалить. Не потребував похвали. Він викладав у першій школі ручної праці.
Його виставки об’їздили по всьому Союзу. Багато чому корисному навчив учнів. Добре ім’я – найкраще багатство.

Мабуть, вже коли загасало в Обухові гончарство, Андрій Малишко, залюблений в обухівських майстрів, написав ці рядки:
Де твої круги одвічні,
призабуті нині?
Гончарику-глинчарику,
ідоле у глині!
Вилітали з глини птиці,
Грілися на комині,
В кожної твої очиці
У далекім спомині…

Підготувала Наталя Любиченко, член Нацональної спілки письменників України, краєзнавець

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм