25 квітня 2019

ТРИДЦЯТЬ ТРИ РОКИ ВІД ЧОРНОБИЛЯ

«І ВСІ МИ, ЯК ОДИН, ПО ДОБРІЙ ВОЛІ ПІШЛИ НА ТОЙ СМЕРТЕЛЬНИЙ ЕШАФОТ»

Чорнобиль – чорна мітка в історії України. Ця аварія планетарного масштабу стоїть для українського народу в одному ряду з голодоморами, війнами, репресіями. Чорнобиль теж забрав кращих, отруїв радіацією кілька поколінь українців.  Тому 26 квітня – сумна дата, коли вшановуємо пам’ять померлих, коли згадуємо участь в ліквідації того лиха сотень тисяч людей, які втратили там не тільки здоров’я, а й віру в державу, що кидала їх у смертельний радіаційний вир. Сьогодні згадують учасники тих незабутніх подій. Кожен з них робив свою справу чесно і відповідально, не задумуючись над наслідками для свого життя і здоров’я.

Пелих Надія Петрівна, вул.Ковалевської (Вишка):

Люди кажуть: «Куди ніч – туди й сон». Ото і я так казала, коли бачила той зловісний сон в кінці лютого 1986-го. Ніби блукаю в сосновому лісі. Вже й сонце сховалося, а я ніяк не знайду дорогу до Києва. Десь взялася жінка. Питаю в неї допомоги. А вона мене направляє на Чорнобиль і каже, що не обминути мені цієї дороги.

Нас, перших обухівських зв’язківців, повезли до Чорнобиля 30 квітня 1986 року. Це були Юрко (Романько) Валентина М., електромеханік Горбаха Володимир  (нині покійний), Палієнко Петро Васильович. Поселили нас в гуртожитку за 6 км від реактора без умов для проживання. З 5 години ранку до 2 години ночі ми працювали. Нам провели інструктаж: прослуховувати кожну розмову про аварію, попереджати і негайно роз’єднувати абонентів. Дуже жорстоко, не по-людськи влада приховувала загрозливі масштаби техногенної катастрофи. Про людей ніхто не думав. Місто було святково прибране першотравневою атрибутикою. Через замовчування інформації спочатку ніякої паніки не було. Місто жило звичним життя.

Ми були виснажені роботою і фізично, і морально. І сьогодні в голові отой страшенний звук: так ревли перевантажені піском вертольоти, що летіли на четвертий реактор. На вахтову зміну приїхали обухівці: телефоністи Катя Лозенко (Попова), Наташа Рясненко. Там побували і Козаченко (Сатиренко) Ольга Дмитрівна, бригадир телеграфістів Козаченко Надія Миколаївна з донькою Оксаною, Корнієнко Валя і ще багато – усіх і не згадаю.

Третього травня під вечір автобусом ми покидали наш пост. Виснаженими поглядами і з болем дивилися на рудий сосновий ліс, випалений радіацією. По обидва боки траси стояли військові частини і хімзахисту. Хлопці були одягнені в гумові комбінезони, які не мали ніякого захисту. З 30-кілометрової зони вивозили худобу непристосованим транспортом. Тварини були травмовані, змучені спрагою і тиснявою. А в мене серце щеміло від усього баченого і невизначеного майбутнього. Заспокоїлася трішки вже вдома. На другий день був Великдень. Прокинулася вранці, а на подушці – пасма кіс. Слізно зібрала їх і викинула в грубку. Але біль душі не згорів. Присмак свинцю відчувала ще півроку. Здоров’я потихеньку тліло. Душа болить за своєю вродою, знівеченою молодістю і за тими, хто відійшов у інші світи.

ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ РЕКВІЄМ

Земля ще не побачила світання

І вся країна тихо-мирно спала,

Не знаючи, що мрії й сподівання

Немилосердна коловерть забрала.

Для багатьох уранова потвора

Є спогадом жахливих лихоліть.

І біль душі, мабуть таки, не скоро

Загубиться у просторі століть.

Колючим терном пролягла дорога,

Світ захитавсь, мов човен на воді.

Вона ще й досі не щадить нікого.

Та будем жити всупереч біді!

В німій скорботі світ на мить затих,

В серцях лунає реквієм печально,

Бо Україна молиться за тих,

Кого той атом так скосив безжально.

Надія Пелих, 16.04.2008 р.

ЧОРНОБИЛЬЦЯМ

Прийшла біда, немов в страшному сні:

Чорнобильський набат забив тривогу.

І тисячі людей в весняні дні

Вже їхали надати допомогу.

Тоді ніхто з нас не шукав пригод.

І всі ми, як один, по добрій волі

Пішли на той смертельний ешафот,

Щоб дати відсіч лиху і недолі.

Роки спливають по стрімкій воді

І серце калатає без упину.

Колеги, ви ж такі ще молоді,

А вас нема вже більше половини…

Надія Пелих, 20.09.2006 р.

Томчук Катерина Миколаївна, переселенка з м. Лугини на Житомирщині:

Хитанку у нашому дворі спорудив дідуньо маленької Наталочки. Дідусь зробив її розкішною – такою, як його файний карпатський край. Дитячий щебет навколо хитанки лунав з раннього ранку до пізнього вечора. Всі мирилися, гойдалися по черзі. Через гойдалку проходив головний меридіан нашого подвір’я. Після того квітня Наталоччина сім’я повернулася до діда на Буковину. Слідом за нею виїхали майже половина тих, хто мав малих дітей. Підросли і покинули рідне гніздо наші діти, шукаючи захисту від невидимого, але страшного ворога – радіації. А хитанка загубила спочатку перекладинку, потім стовпчика, поблідло на сонці її святкове фарбування… Згадую своїх дітей, маленького синьоокого внучка, який нині десь на чужині… Так життя наше, наших дітей розтоптав Чорнобиль, як і маленьку дитячу радість – хитанку.

Біленко Світлана Кузьмівна, Піщана:

Моя донечка Ярова (Біленко) Інна Євгенівна (11.01.1964-23.09.2017) страшної чорнобильської весни працювала продавцем у магазині «Дитячий світ» м.Українки і була комсоргом колективу. Саме готувалася до травневої сесії четвертого курсу Криворізького інституту народного господарства. Коли повідомила мені, що їде в Чорнобиль, я її благала не робити цього, адже треба було відбути сесію і ми готувалися до її весілля. Інна була дуже чесною і відповідальною. На мої благання відповіла: «Якщо не випустиш з квартири, я на простирадлах спущуся з четвертого поверху». Я злякалася і віддала їй ключі. Тривалий час ми не знали, де вона. Я оббивала пороги усіх інстанцій – ніхто мені нічого не сказав. За два тижні донечка повернулася. Я з порога кинулася до неї. Вона застерегла: «Мамо, не підходь». Роздягнулася і веліла спалити одяг – він дуже радіаційний. Сама ж пішла під холодний душ – так змивали радіацію. Але ж тільки з поверхні тіла, а із середини радіація підступно точила кожен орган. Донька розказувала, що з дівчатами працювали по 20 годин на кухні без ніякого захисту. Жили за 8 кілометрів від реактора.

По приїзду Інночка відбула сесію, ми відгуляли її весілля із Яровим Артуром Анатолійовичем, який теж вахтовим методом їздив до Чорнобиля. В 1988 році він отримав квартиру в Славутичі, куди вони й переїхали. Там виховували синочків, а моїх дорогих внуків Костянтина і Володимира. Шкода, що Інна так мало тішилася своїм онуком Кирилом. Останнім часом їй було важко ходити. Але була невтомною патріоткою України. Після себе залишила три збірки віршів, друкувалася і за кордоном. Присвятила вірш двоюрідному брату, пораненому на Майдані, учаснику АТО  Хотульову Євгенію Олександровичу. Останнім часом багато займалася волонтерством: плела сітки, допомагала пораненим, вдовам. Інночка була справжнім бійцем. Ми з донечкою Оленкою радіємо з того, що до цієї чорнобильської дати і її хтось згадає.

Миколенко Олена Володимирівна, мкрн. Лікарня:

«Махнула птиця крилом, закрила півсвіту чорним рядном». Онуки Аня і Єва таку загадку загадували, а у мене серце защеміло і в думці відгадка: «Радіація…» Бо я на власній шкірі відчула те темне рядно. Працювала я тоді перукарем в будинку побуту в центрі Обухова. Нам прийшло розпорядження з 10 червня по 10 липня 1986 року змінити вахту білоцерківських перукарів. 28 червня там я і свій 21 рік народження зустріла. Здому ми нічого не брали, там видавали все. Радіацію міряли щодня. Працювали з 8 до 20 години, жили в Зеленому мисі. Двічі на тиждень їздили в села Дитятки і в Строхоліття. В Чорнобиль в лазню  їздили прати білизну, сушили її котком. Харчувалися в їдальні, а на виїзді були сухі пайки. В їдальнях робили більш зрілі жінки. А нашими клієнтами були солдати. Спекотно було, стриглися коротко. Біля зістриженого волосся дозиметри аж підстрибували, бо воно вбирало найбільше радіації. Були виснажені фізично і морально. Подушка – одна розрада. Аж моторошно згадати присмак того відрядження. Очам було страшно, але руки робили, бо були відповідальні і безвідмовні – не ухилялися. Наробив біди той Чорнобиль. Зі мною були: переселенка з Прип’яті Аррон Надія Талгаківна, працювала в самому Чорнобилі Шеверун Тетяна Олександрівна, також Варфусьєва Марина Миколаївна.

Мамонова (Бердник) Світлана Володимирівна, вул.Київська:

Мій батько Бердник Володимир Михайлович (1.01.1930-17.04.2004), жив по вул..Тельмана (тепер Соборна), працював водієм у ветлікарні на машині ДУК (машина для дезінфекції) по всьому району. Його та ветлікаря Гетьмана Миколу зразу ж відправили в Чорнобильський район дезінфікувати ферми.  Коли батько повернувся, то розповідав: ніякого одягу не вдягав, працював у домашніх сандалях, у яких ще років з десять ходив коло хати. Там було спекотно, трава була руда-руда і ніхто не вимагав відповідно вдягатися. Після повернення з Чорнобиля у нього почали відкриватися рани на ногах. Заробив посвідчення, а разом з ним інсульт, від якого і помер.

Клименко (дівоче) Ольга Петрівна, вдова чорнобильця:

Мій чоловік Клименко Михайло Петрович (19.11.1954-19.10.2011) з перших днів був у Чорнобилі, так як він був начальником позавідомчої  охорони м.Обухова. Відправили спершу його на 10 днів, потім регулярно був у самій Прип’яті: і місяць, і два. Коли ми в нього питали, як там, яка обстановка, він завжди відповідав: «Та ну, все прекрасно. Серед лісу живемо, відпочиваємо. А ти не турбуйся, йти з дітьми на парад». Пізніше вони дізналися, що там було насправді. Але він туди їхав, бо був військовозобов’язаний, тоді ніхто не питав - хочеш чи не хочеш. Чоловік мав посвідчення ліквідатора І категорії, але втратив здоров’я і рано відійшов.

Болгара Олександр Васильович, 1951 р.н., куток Драна гора (вул.Шевченка):

У той чорнобильський час я працював водієм КамАЗу на четвертій автобазі. 24 червня 1986 р. о 6 год. ранку мій сон потурбував посильний від Обухівського військкомату. Офіційно вручив мені повістку і повідомив: за півтори години прибути до них. З усього району поз’їжджалися призовники зрілого віку. Нас о 8 годині повезли до Броварів. З Обухова їхали Козаченко Юрій  Павлович (працював у РЕМі водієм), Бабенко Григорій Андрійович (водій КСУ «Союзоргбумпром»). Формували загони в Броварах протягом двох днів. Запам’ятався смішний випадок. В обідню перерву сидимо з хлопцями в курілці і бачимо: поруч у частині зв’язківців їздить тракторець «чебоксарик» на радіоуправлінні (готували його до роботи в Чорнобилі). І раптом він став некерованим: зніс загорожі, частину боксу і зупинився. Виявилося, що випробування самохідного тракторця не було узгоджено із зв’язківцями і вони «погасили» його хвилю. От тобі і сміх, і гріх. 

Вже в зоні наша частина знаходилася за 8 км від реактора в с.Корогод.  Поруч було картопляне поле. Колорадських жуків ніхто не травив – було не до них. Пам’ятаю моторошну картину: наші намети вкриті товстим шаром колорадів.

Піднімали нас о 6 ранку. До їдальні водив нас молодий командир, причому строєм. Це всім не сподобалося. Тоді 44-річний батько чотирьох дітей із Броварів почав перечити командиру: ми, мовляв, не солдафони. То офіцерику вище керівництво «вказало», і ми вже по одному тихенько ходили до їдальні, щоб не піднімати строєм радіаційної куряви.

Я шоферував щодня на машині для дезактивації 1963 року випуску. Саме привезли гігантський кран з Німеччини, для якого ми звільняли від піску і свинцю гектарну площу під самим реактором, чистили дорогу для підвезення бетону для саркофагу. Два тижня я працював біля реактора. Потім возив воду з колгоспної насосної станції села Діброва у батальйон із тисячі чоловік. Був у мене такий кумедний випадок. Одного дня сказали мені забрати з автостанції у Поліському майора-хіміка з Москви. Ви ж мене знаєте, як я люблю жартувати. Хоч і грамотний був майор, але тільки теоретично. Він сів у кабіну і зразу: «Ну, як тут?» Я знімаю пілотку і кажу: «За 14 днів став лисий, як бубон». Помарнів мій попутник, а далі киває мені нижче пояса: «Ну, а там як?» Виявляється, він тільки-но одружився. Продовжую жартувати із серйозною міною: «А там – гаплик». Далі заціпенілий майор їхав уже мовчки. Пізніше ми розбалакалися з ним. Виявляється, я його так налякав, що він збирався драпати назад.

Пригадую ще такий випадок. Біля реактора стояв баштовий кран, дуже радіаційний. Командування запропонувало: хто розбере його, зразу піде на дембель. А була ж гаряча літня пора. Чоловік шість зголосилися. А під вечір у них така блювота відкрилася, що усіх забрали в лазарет - гарну дозу вхопили. Долі тих шести хлопців нам невідомі.

Але, як не дивно, радіація була не скрізь, навіть там були чисті місця – наче на Мальдівах. Коли ми йшли провідувати тих шістьох хлопців, по дорозі нарвали відро слив і занесли в лабораторію для перевірки. Повертаємося, а на столі тільки купа сливових кісточок, значить, лаборанти вже пробу зняли, тобто сливи не були заражені. Цікаво, що і будівля біля нашої їдальні теж була зовсім нерадіаційна. Там наше старшинство тусувалося: дадуть нам роботу, а самі там відсиджуються.

Та і ми самі не завжди дотримувалися правил безпеки. До їдальні нам треба було об’їжджати кілометрів шість, а перебігти до неї – всього  метрів двадцять через колію, але попід самим реактором! Зразу і я об’їжджав за 6 кілометрів, а тоді, аби швидше, бігав попід реактором, бо голод – не тітка ж.

 Запам’яталися картинки спустошеної зони. Було, їдеш, виснажений, від реактора порожніми селами і роздивляєшся: хати – пустки, обійстя зарослі, магазини розкурочені, а по дорозі ходять квочки з курчатами й індички з виводками. На полях стрічав коней путаних – не встигли їм ноги розв’язати. А одна покинута корова приходила до нас щодня воду пити. Напевне, взимку навряд чи вижили ті тварини.

Вечорами нам крутили кіно. Був з нами призваний Сергій Огли (Циган) з Трипілля (пізніше батюшкою був у Нещерові), то він гарно грав на гітарі, і ми співали. Годували нас непогано. Горілки там не було і ніхто не пив. Байки про вживання оковитої в зоні – брехня.

Жили ми у зоні цілодобово. А закривали нам, як військовим, всього 6 годин перебування в зоні – так диктували правила. Щовечора ми знімали наш білий одяг і його спалювали. Додому відпускали лише того, хто набрав дозу 25 рентген. А я набрав тільки 24, то «оздоровлявся» в Чорнобилі з 26 червня по 24 серпня 1986 року. Так хотів додому, що не дочекався автобуса, який мав через два дні нас вивезти, то пішов з товаришем пішки лісом 6 кілометрів до станції. Вже у Києві у формі, виснажений, сів у переповнений вагон метро на «Героїв Дніпра», а коли доїхав до своєї станції, то був один у вагоні – усі пасажири від страху заразитися радіацією повтікали. На останній рейс до Обухова таки встиг. Відкрила двері моя кохана дружина Валюша. Навіть вона, налякана, оторопіла. А я їй під козирьок: «Валюша, все в порядку, тільки піт змию».

А в понеділок подався честь віддавати військкомату. Даю свої папери із Чорнобиля, а мені: «А ви в нас не числитеся. Ми вас не відправляли». Отоді я і застрочив кулеметними слівцями. То, значить, той, хто наприсядки із-за гори і не бачив Чорнобиля, отримував посвідчення і пільги, а такі, як я, Гриша Бабенко,  Юра Козаченко і на посвідчення не мали права. Правда, вже за тиждень (чи совість заїла, чи злякалися такого гумориста, як я)  видали «корочку». Якось з хлопцями збалакалися, хто яку чорнобильську пенсію отримує. Не знаю, три з половиною тисячі гривень - багато це чи мало для тієї радіації? Фотографувати будь-що нам тоді категорично забороняли, але спритники умудрялися щось зафіксувати. Може, й правильно, бо все врізалося в пам’ять назавжди. І досі той радіаційний присмак відчуваю.

Демченко Тетяна Василівна, Київська, 150:

Я переселенка із Чорнобиля. У нас там було добротне житло: 6 кімнат, гарне обійстя, де ми жили з батьками Василем Михайловичем і Надією Якимівною Коваленками. Мали велике господарство. У мене була донечка Світлана, я працювала перукарем і була депутатом міської ради. Ніхто й гадки не мав, що трапилася така біда. Просто робітники не приїхали зі зміни, усі думали, що вони затрималися.  Тільки сусідка Аня поділилася, що її чоловік, який працював на четвертому реактор, пошепки сказав, щоб вона з дітьми терміново виїжджала. А ми готувалися до першотравневих свят, до Пасхи, садили з мамою город, а у цей час над нами ревли вертольоти з піском.

У нас за кладовищем був піщаний кар’єр, то нам усім дали наказ набирати пісок у мішки. Нас дурили та ще й втішали: нічого страшного нема.  Я працювала завзято, бо ж депутат. Але на четвертий день у мене піднялася температура до 40 градусів і пропав голос. Згодом усім, хто був на тому піску, видали посвідчення ліквідатора і багатьом - путівку в інші світи.

Тоді дітей від радіації радили зачиняти в хаті і не випускати, то малі ще слухалися, а мій 15-річний брат Вадим на подвір’ї днями крутив свій велосипед. Правда замовчувалася, бо ж тоді командувала нами Москва. Лише після Пасхи почали активно вивозити дітей. Я теж виїхала. Батьки залишилися, бо треба було збути корову, теличку. На городі вже все без нас сходило. Мій чоловік Демченко Микола Петрович (30.10.1958-3.09. 2005) залишився там шоферувати. Дико було дивитися на спустошені дитячі ігрові майданчики. Пригадую, як наш другий секретар райкому компартії був такий відданий, що своїх двох дітей не вивозив до останнього, бо ж тримався крісла.

Нам дали квартиру в Обухові, у 1989 році я народила донечку Інну. Наче в Обухові вже й звиклася, але так інколи тягне в Чорнобиль. Їздимо туди на поминальні дні майже щороку. Але одного разу ми не могли потрапити до хати – заблукали, бо там вже такі дуби вимахали!  До річки Уж (ми її називали Уша) по своїй вулиці вже не потраплю. Там, де живуть люди, то гарненькі хатки, а кругом нашої – пустка, у заростях тільки вітер свище тугою. Живемо спогадами, тримаємося на ентузіазмі з пенсією ліквідатора в 1900 гривень.

Тріфонова Ольга Миколаївна:

Хочу нагадати про те, що після аварії на ЧАЕС до Обухова на завод господарчих виробів евакуювався Чорнобильський чавунно-ливарний завод на чолі з Біркіним Володимиром Володимировичем. Переселенці гостинно були зустрінуті обухівцями. А 9 травня 1991 року відбулася перша плавка металу в індукційних печах, які були змонтовані стараннями начальника цеху Щербаня М.Г., технолога Рудченка О.І., ливарників Вітряченка В.Ф., Штефана С.В., Геращенка М.М., Ульянича В., Фесана М., Філоненка В., Мусієнка О, бригадира, учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Тріфонова, Є.М., електрика Зуєва О., слюсаря Артюха М.В., працівниці Отрощенко Н.Ф.

 У цеху виробляли поїлки для ферм, чавунні плити, загорожі, плитку для підлоги. Тут були виплавлені і 33 дзвони для меморіального комплексу в Лубнах в пам’ять про голодомор. Про це йдеться і в документальному фільмі «Українська ніч 1933-го року», фрагменти якого знімалися в цьому цеху.

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм