05 серпня 2019

«БЕЗ ТОЛОКИ – ЯК БЕЗ РУКИ» - ВВАЖАЛИ НАШІ ПРАЩУРИ

Толока є давнім українським звичаєм. Її організовували на селі для виконання термінових робіт, що вимагали значної кількості осіб: збирання врожаю, вирубування лісу, спорудження будинків. Іноді толоку використовували для проведення громадських робіт (будування церков, шкіл, читалень, доріг тощо). Одним з видів толоки було випасання сільської череди. Наші предки працювали толокою (спільно, разом), добровільно й задарма, не потребуючи плати за свою працю. Зазвичай особа, на користь якої працювали, частувала працівників. Також звичною справою було завершення толоки народним гулянням — танцями та співами. Обухівцям старшого віку є що згадати про цей мудрий звичай наших прадідів.

Сак Сергій Васильович, корінний обухівець, мешканець колишньої Широкої дороги (вул. Малишка): «БУЛА ГОРДІСТЬ ЩО ГЛИНОЮ ОБЛИЛИ – ЩОБ ДОБРО ВОДИЛОСЯ»

Я пам’ятаю, як толокою ставили нашу хату. Усім працювалося весело. І для нас, дітвори, це було святом, адже ми, голі, засмаглі і брудні, бігали біля старших, розважалися. Після закінчення роботи за звичаєм баба Оришка несподівано вилила на діда відро води з глиною та так, що діда не було видно – тільки вуса стирчали. А батька втовкли у кав’яку, ще й зверху полили глиняною водою. Усі регочуть і дід з батьком теж – нічого не зробиш, такий звичай. Була ще й гордість, що облили. Значить, у хаті буде добро водитися. Повмивавшись, толокувальники сходилися до двору і сідали за довгий стіл. Йшла по колу чарка, вечеряли, пісні лились одна за одною. Радісне спілкування було.

Заєць (Говорун) Галина Василівна (29.01.1926), куток Зайцівка (вул.Яровівська): «ЛЮДЕЙ ПІСЛЯ ТОЛОКИ ТРЕБА БУЛО ПРИГОЩАТИ»

Раніше наша вулиця називалася Червоноармійська, бо визвали в селищну раду нашого сусіда, голову вуличного комітету Михайла Литвина (Таксист по-кутковому) та й спитали, як назвати. Він сказав, щоб Червоноармійська. Я теж пам’ятаю, як червоноармійські йшли з поля нашою вулицею. А зараз вулиця зветься Яровівська, бо наші яри прекрасні. Я тут і народилася, і сиротою зростала. Батько Говорун Василь Михайлович в голодовку опух і серце в нього не витримало. Мамина ланка йому яму копала, бо чоловіків не було, щоб навіть поховати. А загорнули його в рядно та ще і його померлу хрещеницю. Нас, трійко пухлих дітей і бабусю, мама годувала гнилими лушпайками з добавкою берестового листя, воно аж солодке було. А в другу післявоєнну голодовку, щоб вижити, вивезли усі вишиті сорочки, корсетки на Западну - міняли на харчі. Пам’ятаю, як будували хату, бо попередня мазанка розповзлася. Як ощіплювали хату, то ставили букет на покуті. Потім толокували. На колгоспному правлінні (голова Попов) вирішили допомогти нам, бо мати вдова добре працювала. Привезли глини, полови і конячку з конюхом дали, щоб бочкою воду возив. Мати скликала всю вулицю, а далі один по одному дізнавалися і сходилися до нас. Йшли старі і молоді, допомагали і діти. Що комар, то й сила. Працювали завзято і весело. Заміс робили кіньми. Щоб по-справжньому толокувалося, то чоловіки в це діло вступали. Гарно вимішені вальки вони носили носилками вправним жінкам. А ті ще й голосисто співали – на всі кутки чутно було. Толокували завжди у спекотну пору. То й вода в бочці аж закипала. А по закінченні роботи вимазаних господарів кидали у бочку, щоб чисто і світло жилося їм у хаті. Усі інші йшли митися до рівчака – наша Кобринка тоді була повноводна. Людей після толоки треба було пригощати, то з колгоспної комори виписали нам олію, хліба, сала і муки (мати за усе це в колгоспі відробляла аж до нового року). Потім клали довгі дошки на пеньки чи табуретки і накривали столи. Що подавали на стіл? Картоплю різали кусочками, перемішували із зажаркою і ставили в чавунах у піч. Делікатесом була яєчня. Смажили її  із салом. Обов’язково ліпили вареники з капустою, а пиріжки - з квасолею. Готували смажену рибу, бо по ставках її було багато. Варили молочні різані галушки, готували густий фруктовий кисіль із сушки, бо їли його ложками із мисок (тоді клубнику ще не садили). Дома спиртного не було, то мати наймала людинку, яка зробила нам горілки. А в колгоспі виписували мед, то люди робили медовуху. Пили за столом небагато. Більше полюбляли смачне обухівське ситро. За столом і вилок не було – усе їли ложками. А коли люди підкріпилися, то давай усі в танці: танцювали краков’як, польку, гопак. Ото було вибивають п’ятами! А Заїць Гнат, пічник і столяр (по-кутковому Шутка) прийшов на нашу толоку з цимбалами і грав аж до ранку. Люди були дуже задоволені. А вдосвіта усі приступали до домашніх справ, а тоді йшли в колгосп на роботу. Ми хоч і в злиднях жили, але вміли разом працювати, а потім веселитися. Зараз їсти й пити є, а люди такі невеселі, заздрісні, злі і нема спілкування між ними. Ми, діти, виростали в нестатках, але на березі грали діти купами, а як багато читали всі! Я усе читала підряд. І досі пам’ятаю книжку «Хатинка дяді Тома». Та й зараз би читала. Деяким віршам навчила і правнуків. Бо у Снігірівській школі гарно вчили. У нас випускний якраз був, коли війна почалася. Горя пережила чимало, але все зараз квітне і радує мою душу. Роки розтеклися, як вода крізь сито - і не згледілася.

Орінчук Євдокія Григорівна, куток Попова гора: «НА ПОКУТІ ГОСПОДИНЯ ЗАМАЗУВАЛА ДРІБНІ ГРОШІ»

Спорудження хати починалося з фундаменту. Якщо була цегла чи камінь, то добре, якщо ні, то з саману. Толокували в суботу. Бригадиру казали, що толока. Вся вулиця брала участь у нашій толоці: мазали стіни, чердак, а коняку нам дали з Дерев’яни. Місили глину з половою чи соломою, додавали кінські кізяки. У хаті на покуті хазяйка на добро мала замазати дрібні гроші. Після закінчення толоки співали багато і все підряд, в основному веселі пісні. Мене з хазяїном обмазали розведеною глиняною жижею, а тоді посадили на тачку і з піснями везли на став, там вкинули у воду, мовляв, могорич давай, щоб витягли із ставу. Чим пригощалися? Риба на столі була, голубці, котлети (з базару м’ясо було тоді по 3 карбованці кілограм). На другий день у неділю баби готували снідання і пригощали учасників толоки.

Гержан (Короб) Ольга Сергіївна (1945  р.н.), куток Старуківка (вул. Козачий шлях): «МИ ПРИВЕЗЛИ ДО ОБУХОВА ПЕРЕГОНІВСЬКИЙ ЗВИЧАЙ»

«На дерево дивись, як родить, а на людину – як робить», - казала мені моя мати Німенко Галина Тихонівна (22.12.1925-8.09.2009).  Родом ми з Перегонівки, там де люди від малого до великого дружні і роботящі. В 1970 р. ми купили стару хатинку в Обухові і навколо неї будували нову. Періодично перегонівці приїздили до Обухова і допомагали у побудові хати. А вже як на толоку, то приїхали перегонівські сусіди, родичі і знайомі. Їх привіз повний автобус мій чоловік Гержан Михайло Андрійович (7.09.1939-15.11.1999) . Та вже й обухівські сусіди посходилися. Пригадую таких стареньких жінок зі Шкодівки Шкоду Ольгу і Старук Ольгу (по-вуличному Розочку). Натрудженими руками вони місили вальки. Чоловіки подавали глину на чердак, де жінки її укладали і супроводжували роботу безперервним співом народних пісень. Жалібних не співали. Заміс зробили кіньми, бо велику площу мазали: стіни, подвійну стелю. У нас в Перегонівці раніше робили одинарну стелю з дощок, потім перевеслом заплітали і глиною мазали. А скільки було радості в людей від гуртової роботи, веселих приказок, жартів! Та ще й глиною чоловіки повимазують жінок. А дітям для потіхи маленькі валочки давали. Ми з матір’ю куховарили, щоб по закінченні толоки людей посадити за стіл. Коли всі повмивалися, переодяглися, наривали квітів, зелені (обов’язково кропиви), робили в кутку хати «сідало» (в народі казали «квочка»), садили на нього по черзі жінок з нашої родини і мене в тому числі, ніби квочку, ще й приказували, щоб водилося, родилося, були любов і добро. А та ж кропива так жалила, то ми ойкали, наче квоктали, але я терпіли, щоб у хаті радість водилася. Ще й у ряднині у дворі нас погойдали. Двір піснями і радістю дзвенів. Сусіди дотемна виспівували. Донька Таня часто згадує нашу толоку і дивується, які раніше були роботящі і веселі.

Щербань Зінаїда Романівна (1942 р.н.), куток Усівка (вул. Гоголя): «ДІТВОРА НАЛЕТІЛА НА ЗАМІС І КОНЕЙ НЕ ТРЕБА БУЛО»

Я родом із Верем’я. У нас були люди дружні і роботящі. За тепла починали толокувати. Старенькі хати розбирали, вибирали живе дерево і знову використовували. Пригадую, як чоловіки розбирали дореволюційну хату і натрапили під стріхою на кілька сховок із колишніми негодними на той час паперовими грішми. Кидали нам їх прямо у двір. А ми бігали, пачками збирали такі різнокольорові папірці, розміром, як зошит, потім, граючись, обмінювалися між собою. На толоку бригадир відпускав з колгоспу. Напередодні господарі заготовляли глину, солому, кізяки (були в колгоспі коні, воли і корови). Воду возили бочкою або із ставка носили відрами. Пригадую, по сусідству була толока, посилають хлопця по коні в колгосп, а тут дітвора в одних трусах як налетіла на той заміс босими ногами (нам же в радість це було), то поки хлопець коней привів, то заміс був готовий. Жінки давали нам валики, як м’ячики, ми носили до хати і метали ними на стіни, щоб прилипли до дерева. І жінки далі їх розмазували. Усі співали, жартували. По закінченні толоки ставили по всіх кутках хати квіти. Вимазували господиню глиною і купали в балії з теплою водою.  Нетерпець було діждатися вечері, хоч дітей тоді за стіл не садовили. Несли люди до загального столу дещо із собою. Спиртного випивали дуже мало. Було, по чарчині вип’ють, а дехто тільки пригубить. Зате співають, співають. Вже й стемніє, а ми ж, малі, боїмося бігти додому, то сидимо на колодках, слухаємо і собі підспівуємо. Ото радості було.

Кучма Володимир Володимирович (1950 р.н.), мкрн. Яблуневий: «УСІ ГУРТОМ ПОБІГЛИ НА ДОПОМОГУ»

Я родом з Григорівки, куток під Гержайкою. В 1970 році прийшов з армії, саме в той день було дві толоки на вулиці - на обійсті Диких і в моєї хрещеної Якимахи Євгенії. Звичайно, я молодий і сильний на допомогу побіг до хрещеної. Заміс глини з соломою робили кіньми, а обвальковували ногами. Мій обов’язок був носити вальці на стелажі. А далі високі чоловіки закидали на горище, а жінки вкладали і рівняли. Із самісінького ранку без присядки і перекурів кипіла робота. Малишня теж плуталася між дорослими замурзана і щаслива. У хрещеної толокували в основному колгоспники. Десь до 16 години і впоралися. Мабуть, ще й веселі пісні додавали сили. На толоку не думали про оплату, підтюпцем збігалися сусіди, родичі і навіть перехожі. Діло совісті – допомогти ближньому. Після закінчення толоки у хрещеної хтось кинув, що на другій толоці ще не впоралися. Ви б бачили, як усі молодші гуртом побігли на допомогу! В кінці толоки господарів вимазували глиною, садили на тачку і катали по вулиці. Моїй хрещеній таки пощастило покататися, а потім ще й скупали її. Повечерявши, співали, жартували, танцювали. Музики ще довго не давали спокою всьому кутку.

Русан Олексій Макарович (1944 р.н.), жив на Зеленому гаю: «БУЛА МОЖЛИВІСТЬ ЗВЕСТИ ХАТУ І РОДИНІ БЕЗ ГОСПОДАРЯ»

 До толоки готувалися, як до весілля. Сходилося пів-Обухова – бувало, більше сотні людей. На Зеленому гаю води вистачало, криниця на 30 хат була одна, воду носили коромислами, возили тачкою. Заміс місили попереднього дня. Піднімали глину на горище «лебйодкою». Толокою була можливість звести хату родині і без господаря, особливо це було актуально після війни.

Артюшенко Олена Василівна, журналіст-краєзнавець: «ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТОЛОКИ ЗНАДОБИЛИСЯ Б НАМ І В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ»

 Я давно вивчаю український народний звичай і дошукуюся до першопричин кожного зокрема. Протягом століть приживався в українців лише той звичай, який був корисний і не йшов усупереч моралі, беріг честь роду. Незважаючи на нелегке життя, звичаю строго дотримувалися і не сміли його порушувати, а хто не витримував його умов і ганьбив честь свого роду, змушений був залишати громаду і селитися там, де його не знали. Але таких було мало. Приходжу до висновку, що усі випрацьовані віками звичаї спрямовувалися на полегшення життя родини чи громади, на збереження генофонду українців в умовах кількастолітньої бездержавності. Звичай замінював українцям державу. І він був набагато ефективнішим, ніж, наприклад, усі гілки нашої теперішньої влади разом узяті. Один з найпоширеніших звичаїв - толока - дозволяв мати власне житло не тільки міцним господарям, а і вдовам із дітьми, і сиротам, і калікам. Громада проявляла до них особливу увагу і милосердя. Згадаймо той самий хліб «легкодушник», який випікався господинею спеціально для прохачів і полегшував її душу за готовність до милосердя і пожертви. За звичаєм, перш ніж приступити до своєї роботи, господар мав це зробити для сироти чи вдови. Це було справою його честі. Ще одну важливу функцію виконувала толока: вона гуртувала родину, сусідів, громаду, вчила відповідальності. Адже кожному з учасників толоки треба було відробити. Тобто таким чином самі собою працювали принципи рівності, порядності і взаємодопомоги. Громада без керівників і агітаторів ефективно самоорганізовувалася і досягала у спільній праці максимального результату. Звісно, зараз вже неможливо відродити цей демократичний і людяний звичай, але його основні принципи, як от безкорислива допомога, згуртованість навколо важливої роботи, радісна праця дуже знадобилися б нам і в сучасному житті.

Підготувала Наталя Любиченко, письменниця, краєзнавець

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм