ЩОБ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ НЕ ВІДХОДИЛИ У НЕБУТТЯ

Три рази на віку славиться людина: в народженні, одруженні і смерті. Але народження і смерть людина не усвідомлює, а одруження – це вже свідомий вибір. Ще донедавна кожне українське село мало свій весільний обряд. Розповім я про весільний обряд Обухова, про який дізналася від старожилів. Починалося весілля від випікання короваю. Випікали одружені жінки, які прожили у шлюбі не один рік. Запрошувала на це дійство мати нареченої. Пекли коровай в четвер або п’ятницю. Випікаючи, співали пісень про кохання з побажанням щасливої долі. Прикрашали коровай вирізаними з тіста колосками, голубами, а також живим листям барвінку, калиною – в залежності від пори року. В суботу наряджали молоду в традиційний костюм – сорочку, спідницю, корсетку, чоботи, підперізували поясом чи рушником. Особливою прикрасою був вінок, який робили із свіжих чи засушених квітів. У вінку - обов’язково калина, барвінок, колоски, сухоцвіти. Молода із старшою дружкою запрошували на весілля. Кликали усі навколишні кутки, навіть тих, хто йшов назустріч. Ввечері подружки молодої збиралися у її хаті на дівич-вечір. Дружки наряджали вільце (сосну або деревце плодового дерева), наряджали його стрічками, калиною, барвінком, горіхами, колосками. На вечорі співали пісні про прощання з дівоцтвом, про розлуку з рідною хатою, про дальшу долю молодої. У неділю вранці збиралися дівчата і наряджали молоду. Чекали, коли наречений переступить поріг. Сватів перев’язували рушниками, нареченому на правий бік верхнього одягу пришивали квітку, а старшому боярину - на лівий бік. Весільним почтом усі йшли до церкви, де відбувався обряд вінчання. Потім поверталися до хати нареченої, де на столі стояло вільце, лежав весільний рушник і коровай. Батько-мати благословляли молодих, а вільце благословлялося ними, як оберіг сімейного щастя. На весілля сходилося багато люду. Співали, грали музики, а за стіл запрошували тільки близьких. Потім був обряд продажу молодої. Брати молодої заходили за стіл, заводили свою рідню, не допускаючи до святкового столу нікого збоку молодого. Йшли торги, сипалися дотепні жарти, аж поки не продадуть наречену. Після викупу нареченої молодих обдаровували гості, а молода прощалася зі своїм родом. Дякувала батькам, родичам, сусідам за виховання, науку, за доброту і ласку. Потім батько звертався до молодят з настановою шанувати батьків, жити дружно у мирі і злагоді. Потім усі учасники весілля йшли до нареченого. Мати зустрічала…
Детальніше ...

«ХОЧУ ЗОСЕРЕДИТИСЯ НА ЕКСКЛЮЗИВНОМУ ОДЯЗІ ЗА НАРОДНИМИ МОТИВАМИ»

Ірина Гаврилюк, як творча особистість, упевнено заявила про себe ще ученицею п’ятої школи. Її вишивки можна було часто побачити на шкільних виставках, у краєзнавчому музеї. Уже навчаючись у Драгоманівському педагогічному університеті, брала участь в авторитетних виставках разом з народними майстрами краю, переважно в Музеї народної архітектури і побуту в Пирогові. Вела гурток вишивки при Обухівському центрі творчості дітей і юнацтва, зі своїми вихованцями вишивала колективний обухівський рушник, подарований місту у 2008 році. У 2010 році здобула звання майстра вишивки, а в 2016 стала членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Пройшла школу вишиття у відомого майстра Юрія Мельничука. З 2009 року тісно співпрацює зі школою народного танцю «Божичі». З 2013 року викладає технології в Київському ліцеї №303. Незважаючи на молодість, її ім’я звучить поруч з іменами маститих наших майстринь. Вона постійно у пошуку, безупинно самоудосконалюється, несе свої знання і навички дітям. А ще вона поставила за мету створювати сучасний вишуканий одяг на основі української традиції. Про це та про інші аспекти поєднання у мистецтві сучасного з минулим розмова з педагогом і майстринею Іриною Гаврилюк. - Чому народне мистецтво тебе захопило в такому ранньому віці і що вплинуло на твоє творче зростання? - У мене вдома ніхто не займався вишивкою. Але у мене збереглася сорочка прабабусі, і коли я вдягала її, то відчувала якийсь незрозумілий тоді енергетичний підйом. Мені захотілося вишивати. Спочатку я осягла простий хрестик. А коли потрапила на курси до Юрія Мельничука, то мене вишивка захопила назавжди. Юрій Олексійович дає міцну базу і в символіці, і в техніці. Я почала вишивати рушники, у тому числі й обухівські. Орнаменти приходили спонтанно, я їх малювала зразу на полотно. Відомий київський етнограф Олександр Босий відзначає, що у моїх змодельованих обухівських рушниках максимально збережена традиція. Я ось вже сьомий рушник дошиваю. - На твій уже досвідчений погляд, чому мотиви українського народного одягу і орнаментики стають усе популярнішими? - Як ми знаємо, і раніше певна частина українців мала у своєму гардеробі кілька вишиванок чи стилізованих речей. А після Революції Гідності стався великий прорив: вишиванка стала одним із масових і потужних чинників відродження української нації. Якщо раніше, наприклад молодь, трохи соромилася вдягати вишиту сорочку, то тепер…
Детальніше ...

Умань стародавнє та сучасне місто!

Багата наша Україна на чудові місця. І завдяки меценату Ігорю Лавренюку ми мали можливість відвідати ще одне з них – місто Умань. Знайомство розпочалось задовго до приїзду – прекрасний екскурсовод Тамара Аркадіївна Ставнійчук ще дорогою почала знайомити нас з історією стародавнього міста. Перша зупинка – одна з найвизначніших пам’яток ландшафтного мистецтва – Національний дендрологічний парк Софіївка. Дивовижний рукотворний сад, в якому оживає казка, пам’ятник вічному коханню. Історія Софіївського парку бере свій початок в 1785 рокі, коли кохана графа Станіслава Потоцького Софія написала йому натхненного листа про парк «Аркадія» в Криму, що вразив її до глибини душі. У ті часи Потоцький не міг собі дозволити бодай клаптик землі біля моря, про те, це не стало перешкодою для графа, який був засліплений чарами Софії, так розпочалось будівництво парку в Умані. Зайшовши в Софіївський парк, що займає площу більш ніж на 170 гектарів, можна зустріти безліч статуй давньогрецьких богів, мислителів та героїв. Є тут і амфітеатр, Єлисейські поля і фонтан «Змія», з пащі якої піднімається стовп води висотою майже 20 метрів, «Острів кохання», що розмістився на Верхньому озері – офіційна назва «Анти-Церцея», в противагу богині, що перетворила військо Одисея на свиней. Ми побували біля статуї Венери і випили води з її джерела, що змиває всі недуги та хвороби, спустились у човні по підземній річці з кінця, що символізує Смерть, до початку – Народження, таким чином повертаючись до життя, залишивши позаду всі незгоди та переживання, загадали бажання в гроті Каліпсо, головне – вірити, що воно збудеться. Можна з упевненістю сказати, Софіївка - уманське диво, відвідавши яке, хочеться повернутись сюди ще не раз. Потім, пішохідною екскурсією, Тамара Аркадіївна провела нас вуличками міста до парку Тараса Шевченка, в якому знаходиться ще одне диво Умані –фонтани «Перлина Кохання». Ввечері, коли стемніє, тут починається дивовижне світлове шоу, основною темою якого є кохання. Фонтани розповідають три історії зі щасливим кінцем і це дивовижне дійство приходять подивитись багато людей. Ось так, завдяки Ігорю Лавренюку, ми провели незабутній день, стомлені та щасливі поверталися додому в очікуванні нових зустрічей. Ольга Федорченко
Детальніше ...

НАМ ВИПАЛА ДОЛЯ РОЗБУДОВУВАТИ ЦИВІЛІЗОВАНУ ВИСОКОРОЗВИНЕНУ ДЕРЖАВУ

Нам випала доля здійснити мрію багатьох поколінь наших предків – бути господарями на своїй землі, мати свою державу, яка б гарантувала нам вільний розвиток, безпеку і захищеність. Двадцять сім років тому перед нашою країною постало надзвичайне завдання: створити державний механізм, збройні сили, налагодити взаємовідносини з навколишнім світом, сформувати систему місцевого самоврядування. І головне – будувати незалежну суверенну Україну за принципом демократії, політичної та економічної свободи. Це унікальний історичний шанс, який ми не повинні втратити, а повинні реалізувати, побудувавши цивілізовану і високорозвинену державу. Доля України – це доля всіх, хто живе під високим блакитним українським небом, працює на рідній землі, відповідально ставиться до всього, що відбувається. Як Дніпро формується з безлічі річечок і потічків, так Україна повинна будуватися мільйонами небайдужих сердець українців, які мають битися в унісон під життєстверджуючі слова і мелодію українського гімну. День незалежності – це усвідомлення усіма українцями потреби єдності і згуртованості у відстоюванні своїх національних інтересів, захисті територіальної цілісності і духовних цінностей. Усі ми хочемо зберегти найдорожче: дітей і родину, мир і спокій, працю і добробут, надію і віру. Це зроблять повага до людської гідності, свобода, демократія і справедливість. Це наші цінності. В них – наша єдність, в них – наша сила. Незалежність – символ нашої нації. Ми зможемо подолати всі труднощі. Адже українці – талановита і працелюбна нація. Бажаю всім нам успіхів на цьому відповідальному шляху. Ігор Лавренюк, Голова Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА»
Детальніше ...

ІСТОРИЧНИМИ СТЕЖКАМИ РІДНОГО КРАЮ

Відвідавши протягом літа Чернігівщину, Межигір’я, ми повернулись додому. Таки своє рідне вабить, кличе, нашіптує якісь ще невідомі таємниці… Екскурсія Трипільським краєм та Ржищевом, організована відомим у місті підприємцем, меценатом Ігорем Васильовичем Лавренюком, почалася з овіяної легендами Дівич-гори, яку здавен вважають сакральним місцем Сили. Колись на цю гору ходили переважно жінки, просячи давньослов’янських богів щастя у шлюбі та народження дітей. Легенди переповідають і про жіночий монастир, що колись був на горі, та ввійшов вглиб неї при певних історичних подіях. Слухаючи розповіді екскурсовода, кожен заглиблювався у ті часи і, вірячи чи сумніваючись, жінки все ж зібрали невеликі букетики цілющого різнотрав’я для своїх коханих. Продовжилась подорож Трипіллям у Київському обласному археологічному музеї. Кожен, хто хоч трохи володів інформацією про трипільську культуру, мав змогу познайомитися з експонатами тієї доби та, можливо вперше, задати собі питання: чи ми є прямими нащадками того давнього етносу? Звісно, перебуваючи у Трипіллі, не могли не згадати про отамана Зеленого (Данила Терпила), значима історична постать якого і досі через недостатню інформованість викликає різновекторні погляди. Особливою нагодою стало з’ясувати, що автором пам’ятника отаманові, встановленому у Трипіллі, всупереч друкованому путівнику, не є відомий скульптор, наш земляк, Михайло Горловий. Таким чином вже новітня історія ставить нам свої запитання. Далі наш шлях продовжився у славетному Витачеві. Відвідавши місце, де колись зібралась Українська Духовна Республіка на чолі з Олесем Бердником, замислившись над вічним у капличці, до якої зносять ікони з різних духовних місць України, наш допитливий загін у комфортабельному автобусі помандрував до сусіднього Ржищева, аби там знайти відповіді на свої питання. Ржищів зустрів нас сонячно і досить привітно. І першою зупинкою був Ржищівський археолого-краєзнавчий музей. Наукові співробітники познайомили нас з експонатами трипільської культури на території Ржищівщини, розповіли про історичні віхи свого краю, де багато спільного з Обухівщиною. Ми також відвідали парк трипільської культури і побували біля чоловічого монастиря, приміщення якого у певні часи служило студентам будівельного технікуму. Історично і духовно наповненими повернулися додому. Не на усі питання, які ставили ми у цій історичній подорожі, знайшлася відповідь. А це означає, що треба ще інтенсивніше, ще наполегливіше шукати її в достовірних джерелах, найперше вивчаючи минуле свого краю. Тамара Сулима
Детальніше ...

КРАСНЯНСЬКА КРИНИЧКА ПОЇТЬ ЖИВОДАЙНОЮ ВОДОЮ ВСІХ…

Не буду говорити загальновідомі речі про надважливість води для життя людини. Усі погодяться, що якісна питна вода – головна запорука гарного здоров’я. Моя рідна частина Обухова – мікрорайон Яблуневий, де ще кілька десятків років тому земля була найродючіша, а вода – найсмачніша. Останні роки в усіх криницях вода стала непридатна для пиття. Це наслідки варварського ставлення людини до своєї землі. Найголовнішу роль, звісно, відіграв тваринницький комплекс, а з часом цей шматочок райської землі відчує наслідки і «безпечних» виробничих відходів картонно-паперового комбінату, які териконами виросли на околиці Яблуневого. Але я наведу приклад відповідального і совісного ставлення людей до даних природою живодайних джерел. Відколи у моїй криниці вода стала непитною, я став набирати її з Краснянського джерела, що на кутку Вербки. І я не один такий. За водою тут черга: набирають її сотнями літрів не тільки кияни, обухівці, а й з Білої Церкви, Черкащини. Різні лабораторії показують, що краснянська вода не тільки чиста, а й цілюща. Набирають воду усі, а от доглядають джерело і криничку місцеві. Ось минулої суботи була оголошена толока з наведення порядку біля кринички. Прийшли на толоку лише кілька господарів ближніх помешкань: Костянтин Андрієвський, Василь Іванович Чорний, Віктор Павлович Нечай, Роман Іваниця, Ігор Креницький, дочка Василя Максимовича Кривохижі Світлана та її чоловік Олександр, Анатолій Чорний та я. Допомагали нам і дружини цих чоловіків. Ми почистили криничку, попередньо викачавши з неї воду, спиляли старезну вербу, дупло якої «вдячні» користувачі цілющим джерелом перетворили у сміттєзбірник. Розпиляли навпіл і залізобетонну плиту під трубою, щоб там вода не збиралася, а могла вільно стікати рівчачком. Ще ми запланували на найближче майбутнє посадити липи біля кринички, щоб вони вбирали дорожній пил, та для зручності людей зварити з металевої арматури сходинки до джерела. Будемо клопотати перед сільською радою, щоб тут покласти два «лежачі поліцейські», бо машини мчать на шаленій швидкості, буває, злітаючи з дороги або на криничку, або у двір людям. Вже давно треба поставити біля води і стовп з ліхтарем. І взагалі, з огляду на важливість такого водного об’єкту, слід би було у сільському бюджеті окремою статтею передбачити кошти на його утримання. Працювали ми завзято і з радістю, усвідомлюючи значення нашої роботи. Це була справжня толока,…
Детальніше ...

Лубенщина любувалася обухівськими рушниками

Мистецький проект «Рушники Малишкового краю» продовжує свою ходу Київщиною і Україною. На Петрівку (12 липня) учасники проекту взяли участь у всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної творчості «Джерело духовності», який проходив біля живодайного джерела «Петрова криниця» в селі Нижній Булатець Засульської об’єднаної територіальної громади Лубенського району Полтавщини. Обухівськими «шитими» рушниками любувалися сотні учасників фестивалю, які з’їхалися з чотирьох областей і змагалися у виконанні українських народних пісень. У рамках фестивалю проходив конкурс «Кращий обрядовий Дідух», першість у якому посіла робота заслуженого майстра народної творчості обухівки Галини Кучер.
Детальніше ...

Виставка Галини Кучер у Каневі

Нещодавно в Канівському музеї народного прикладного мистецтва відкрито персональну виставку заслуженого майстра народної творчості України Галини Кучер. Її презентували старший науковий працівник Обухівського музею-садиби Олена Артюшенко та член Національної спілки письменників України Наталя Любиченко. Познайомитися з сонячними виробами з лози прийшли представники творчої інтелігенції Канева. Транспортування і монтаж експозиції здійснено завдяки фінансовій підтримці Ігоря Лавренюка. Мистецький проект «Рушники Малишкового краю» продовжує свою ходу Київщиною і Україною. На Петрівку (12 липня) учасники проекту взяли участь у всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної творчості «Джерело духовності», який проходив біля живодайного джерела «Петрова криниця» в селі Нижній Булатець Засульської об’єднаної територіальної громади Лубенського району Полтавщини. Обухівськими «шитими» рушниками любувалися сотні учасників фестивалю, які з’їхалися з чотирьох областей і змагалися у виконанні українських народних пісень. У рамках фестивалю проходив конкурс «Кращий обрядовий Дідух», першість у якому посіла робота заслуженого майстра народної творчості обухівки Галини Кучер.
Детальніше ...

ЛІТО – ПРЕКРАСНА ПОРА ДЛЯ ПОДОРОЖЕЙ

Насичена великими і різноманітними заходами діяльність Громадської Організації «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА». З кожним роком вона охоплює все більше учасників. Все більше зацікавленості в мешканців міста викликають результати цієї діяльності. Чи уповільнилися темпи роботи Громадської Організації у літню канікулярну пору, адже основна увага організації приділяється школярам? Про це розмова з Головою Правління Громадської Організації Ігорем Васильовичем Лавренюком. Ми вже звикли до прискореного темпу в роботі, тому не збавляємо оборотів. Весна у нас пройшла під знаком завершення дитячого літературно-художнього Конкурсу «Побачити світ очима дитини», підбиття його підсумків і нагородження переможців. Стає традицією робити це після Великодня урочисто і велелюдно. Так само невід’ємною частиною цього свята стає проведення благодійного аукціону з продажу творів учасників і переможців художнього етапу конкурсу. Діти все більше проникаються бажанням поділитися своїм досягненням, своєю роботою з тими, хто на цей момент потребує негайної допомоги. Аукціон вчить усіх учасників – і меценатів, і юних художників, і їх батьків – не тільки бути самодостатніми, купатися у променях успіху і перемог, а й звертати увагу на тих, хто не може самостійно справитися зі своїми проблемами і потребує допомоги. Аукціон – це дуже важливий виховний момент для усіх нас. І ми й надалі будемо практикувати його проведення. Разом з підбиттям підсумків конкурсу ми зі сцени презентуємо і яскравий альбом дитячої творчості, де знаходять своє місце і розповіді про мистецькі події в місті чи окремих людей мистецтва за останній рік. Альбом яскравий і насичений літературно-мистецькою інформацією, має велике краєзнавче значення. Впродовж літа, коли діти йдуть на канікули, чи затихає робота в Громадській Організації? Робота не затихає. Літо – це прекрасна пора для подорожей, тому раз на місяць члени організації кудись мандрують. Відкрився сезон поїздкою до історичного Чернігова. Наші люди були в захопленні від цього зеленого і затишного міста, його древньої історії. Багато різних емоцій викликало у них відвідання Межигір’я, де проживав колишній український президент Віктор Янукович. Величезний парк із чарівними куточками приваблює туди багатьох відвідувачів. До кінця літа ми плануємо організувати ще три екскурсії. Найближча – до наших літописних міст-фортець Трипілля, Витачева, Ржищева, легендарної Дівич-гори. Це поруч з Обуховом, бо ми у першу чергу повинні знати історію краю, де живемо. Незважаючи на літню пору, тривають…
Детальніше ...

МОГИЛА КРАЙ ПОЛЯ

Біля села Леонівки край поля могила. На могилі – пам’ятник, а на ньому напис «Памятник погиблым в Великий Отечественной войне 1941-1945 г.». А хто в тій могилі похований? Мовчить пам’ятник. Мовчать і берези, що в зажурі схилилися над могилою. Чи пам’ятає хто, кого і скільки поховано в тій могилі? А якщо пам’ятає, то чому мовчить? Чому мовчать допитливі краєзнавці? Давно на кладовищі села Нетеребка, що на Черкащині на дерев’яному хресті я прочитав напис «Здесь покоится отрок 14 лет напрасно убиенный буденновцами». Оце «напрасно убиенный» щораз виникає у моїй пам’яті, коли я проїжджаю біля Леонівського пам’ятника. Тільки тут в могилі не один напрасно убієнний, а багато напрасно убієнних. Починаючи з 1990 року я багато разів бував в усіх практично селах Обухівщини, беручи участь у виборах до рад різного рівня. Зустрічався з багатьма людьми. Відбувалися розмови на різні болючі теми: чи то голод 1932-33 років, чи післявоєнне голодне й холодне життя, чи про війну, чи про сьогоденне життя-буття. Все зберігає людська пам’ять. Скільки б часу не пройшло. Нині покійна Марія Василівна із с.Степок згадувала у 1998 р.: «Коли прийшла червона армія, то забирали всіх підряд: і тих, хто повернувся з полону, і тих, хто підріс за війну. І тут же їх кинули на німців. Навіть не вдягли у військове, не озброїли і не навчили. Усіх їх було побито. Люди ходили на поля з санками, розшукували своїх і хоронили. Одна жінка зі Степка з дочкою пішли на поле шукати двох своїх синів. Знайшли їх вбитими один біля одного. Жінка голосно кричала. Аж раптом підійшли німці. Жінка повалила дочку на сніг і закрила її собою. Але німці сказали: «Матка, не бойся». Допомогли звалити тіла на санки і протягти до позиції наших. А жителька с. Леонівки Гарнага Степанида Минівна, передова колись ланкова, згадувала: «Весною не можна було проводити польові роботи через велику кількість побитих на полях. Ми їх звозили на край поля, де оце зараз могила, і хоронили. Люди із сусідніх сіл якщо взнавали своїх, то забирали, щоб похоронити у своєму селі. Узнавали їх по одежі, бо вони були вдягнуті у своє. Зброї біля них не було. Скільки їх поховано в могилі – не знаю. Багато».…
Детальніше ...

НАЩАДКИ НАМ ЦЬОГО НЕ ПРОБАЧАТЬ

Мої прадіди по татовій і маминій лініях народилися тут, на обухівських землях. Мамині батьки – Найда Арсентій Якович і Анастасія Миколаївна жили на П’ятихатках або Кабанцівці, де зараз стоїть нова школа. Коло них була садиба діда Юрка Найди. Потім Снігирі – дід Федь з бабою Ольгою, велика родина Кабанця Остапа Миколайовича, брата моєї баби, Старук Катерина з дідом Антоном, родина Міненко Віри Яківни. Напроти – обійстя баби Стьопи і баби Гущихи по-вуличному, у якої з шалаша продавався гас. На обійсті баби Стьопи тепер стоять церква і аптека, а баби Гущихи – контора. Жили дружно, хати не замикали ставили віник під дверима). Моя бабуся Анастасія Миколаївна (1910 р.н.) була дуже роботящою, як про неї казали родичі, працювала, як чорний віл. У краєзнавчій книзі Юрія Домотенка вона згадується як одна з передових колгоспниць. У неї все життя у важкій праці. З 14 років служила у київських євреїв, потім НЕП, колективізація, колгоспна праця без просвітку. Як вона про себе казала, не бачила коли сади цвітуть і коли діти ростуть. Було, каже своїй подрузі, йдучи серед ночі з поля додому: «Катре, поки дійдемо додому, то й ранок настане, треба знову бігти на поле. Давай отут на обніжку заночуємо». Так і ночували. Дома хазяйнували діти, одне одного няньчили, так разом з худобою і виростали. Особливо каторжно, без перепочинку працювали біля молотарки. Так, було, хтось встромить у неї вила, щоб зупинити. Поки лагодять, то й перепочити якусь хвильку можна. Пригадую, вже десь на початку 1980-х Років мої баба Галя і дід Антон Іщенки, що пережили голодомори, війни, сталінські часи, страшні втрати (он скільки людей під Германівкою полягло!), коли сідали коло столу за маленькою чарочкою, то ділилися: «Зараз тільки й пожити». А землі тут унікальні, справжня оаза, якийсь особливий дух, який словами передати неможливо. Хочу нагадати місцевим про нашу знамениту Мазникивщину – ярок між подвір’ями баби Стьопи і Колотиловими. Там било потужне джерело цілющої води. Люди з ближніх кутків брали там воду. Розповідали про неперевершений її смак та життєдайні властивості. Діжками набирали її і підводами розвозили колгоспникам на поля. Навіть лазню збудували у цьому ярочку. Під час будівництва комплексу і житлового мікрорайону Мазникивщину з її чистими джерелами засипали…
Детальніше ...

ОБУХІВСЬКА ПЕРЛИНА – ЯБЛУНЕВИЙ

Продовжуємо друкувати спогади корінних мешканців про мальовничий куточок нашого рідного міста - Яблуневий! ПІД ЗАБУДОВУ ВЗЯЛИ РАДГОСПНІ ЗЕМЛІ Спочатку у нас був колгосп імені Паркомуни, у березні 1960 р. він став радгоспом «Обухівський», директором був Анатолій Іванович Карпельов. У колгоспі вирощували в основному зернові, буряки, овочі, тримали корів, свиней, курей, а ще було три великі сади: молодий яблуневий, старий яблуневий і грушевий. Росли і плодоносили яблуні, груші, черешні, горіхи різних гарних сортів. Між рядами вирощували овочі – тоді кожен клаптик оброблявся. Сад ровом був обкопаний, сторожі були. Грушевий сад вирубали, коли будували дві п’ятиповерхівки. Де тепер Будинок культури, там стояла хата розкуркуленого Тимошенка, в одній половині була контора, у другій дитячі ясла. Коли почали будувати комплекс, з’їжджалися люди, то побудували дитячий садочок у яблуневому саду: спочатку невеликий, а тоді добудовували. Снігирівська школа була восьмирічною. Коли побудували і відкрили нове приміщення, то у старій школі був гуртожиток.. У саду ще стояла велика пасіка, біля якої працював Деревинський Омелян, а після нього – син Микола. Парники були, теплиці, де вирощували огірки, розсаду. Після війни стояли тут лише три хати – наша батьківська, діда Свирида Тимошенка та ще когось. У 1949 році нас знесли і дали ділянки під нові хати: нам – за школою, Тимошенкам – біля кладовища. Починалося будівництво нового мікрорайону з двох двоповерхових гуртожитків і невеликих будинків на місці колгоспних парників, потім звели два великі гуртожитки по теперішньому Київському провулку. Комплекс спочатку хотіли будувати окремо, а потім взяли радгоспні землі під забудову, а радгосп приєднали до комплексу. Очисні комплексу тоді не смерділи, органіку вивозили бочками на поле. Я після закінчення школи разом зі дев’ятьма дівчатами з нашого кутка вступила у молодіжну ланку і пішла працювати свинаркою – так і в трудовій записано було. Тоді, коли свиней в радгоспі звели, я перейшла до телят. Потім стала обліковцем в конторі, а згодом після відкриття Будинку культури – касиром. Віра Яківна Міненко (Заїць) ЯБЛУНЕВИЙ САД БУВ ТОДІ МОЛОДИМ Я жив раніше на вулиці Садовій. На місці теперішнього Яблуневого був великий сад. Тоді він був ще молодий. Ми, школярі, збирали яблука, складали в кагати, потім їх вивозили. А ще там, де починається перший житловий будинок, до…
Детальніше ...

ОБУХІВСЬКА ПЕРЛИНА – ЯБЛУНЕВИЙ

Яблуневий – один з наймальовничіших куточків нашого міста. Зараз там проживають тисячі обухівців, у більшості з них доля пов’язана з колишнім радгоспом-комбінатом. Але й до будівництва цього гігантського комбінату тут жили люди, вирощували хліб, садили яблуневі сади. За свідченням знаючих людей, саме ця територія колишнього села, а тепер міста має найбагатші чорноземи, товщина яких подекуди доходить до чотирьох метрів. Саме на цих золотих землях і був споруджений величезний комплекс з відгодівлі худоби. Ми підготували спогади корінних жителів про цей райський куточок на південному заході Обухова. 1971-го року на території радгоспу «Петровський» з розмахом розгорнулося будівництво найбільшого в Україні комплексу з відгодівлі великої рогатої худоби. Розпочалося будівництво і житлового селища, яке вела ПМК-3 (начальник І.Жуков). 1972 року було зведено 11 корівників першого і другого періодів відгодівлі худоби, склад для сіна, гараж, майстерня, санпропускник. У травні в селищі відсвяткували новосілля 36 сімей (будівельна дільниця №1, начальник В.С.Никифоров). 1 вересня відчинилось новозбудоване приміщення четвертої школи ( ред. колишньої Снігирівської), директором якої став І.П.Кульбачний. За парти сіло 412 учнів. 1974 р. колишні радгоспи «Обухівський» і «Петровський» об’єднані в радгосп-комбінат «Петровський», директором призначено героя соціалістичної праці Й.І.Піонтковського. 9 вересня було пущено першу чергу комплексу: на відгодівлю поставлено 2400 голів худоби, у 1976 р. її кількість доведено до 17 тис. голів, 7 тис. з них – у відділках. Того ж року радгоспу-комбінату присвоєно ім’я ХХV з’їзду КПРС. З книги Ю.Домотенка «Обухів» ДО КАПЛИЧКИ ЗА ЧУДОДІЙНОЮ ВОДИЧКОЮ … В Обухові є чудодійна капличка для тих, хто з вірою Божою в щирім серці з неї набирає воду. Знаходиться вона у Панському яру, навпроти радгоспної тракторної бригади, де комплекс був. Щороку у десяту п’ятницю після Великодня її освячували. Пам’ятаю з дитинства, був хресний хід на чолі з отцем Афанасієм із Свято-Михайлівської церкви. Починали із освячення Ракової криниці поблизу церкви, потім – Колошиної (на самому березі по вул.Пушкіна), тоді освячували криницю в Мазиковщині. На жаль, останню радгосп закидав і поставив очисні споруди (на Яблуневому навпроти аптеки). У ній була добренна цілюща вода. А далі йшла юрба людей до Панського яру. Не тільки в десяту п’ятницю проводили цей обряд, а, бувало, і в посушливе літо, і на Григорія 6 травня. Молилися, дбали…
Детальніше ...

ВОНИ ГОТУВАЛИ АВТОПАРКІВЦЯМ ОБІДИ

Ще одна доля пов’язана з Обухівським автопарком. Надія Амаянівна Арсененко з дитинства мріяла водити машину. Після закінчення курсів, отримала посвідчення водія ІІІ класу. Працювала водієм у Дерев’янському колгоспі, чотири роки – кондуктором автопарку, а потім двадцять років – кухарем на цьому ж підприємстві, за що неодноразово нагороджувалася Почесними грамотами та подяками. Тьотя Надя була першою буфетницею. За нею прийшли готувати обіди автопарківцям Шевченко Надія Антонівна, Довбиш Ольга Миколаївна та Петренко Ніна Миколаївна.
Детальніше ...

ЩОБ МИ ТАК ЖИЛИ?

Кажуть, що кожен скульптор, коли створює копію людини чи тварини, намагається показати Богу, що гідно вчиться у Творця, але не зазіхає на його велич і першість. Та коли людина хоче відтворити рай на землі, не знаючи першоджерела, вона вже змагається зі Всевишнім. Саме тоді смертний хоче оголосити себе Богом. 10 липня обухівцям пощастило отримати насолоду для очей, відвідавши славнозвісне Межигір’я. Екскурсію землякам подарував відомий в місті меценат та підприємець Ігор Лавренюк. Дивовижна природа колишнього монастиря манила до себе кожного: безліч сортів різноманітних дерев, кущів і квітів, риба, яка підпливає до містка, коли чути високі тони голосу, грайливі фонтани посеред озер… Тут дійсно краса, яка намагається вимкнути мозок. Слова екскурсовода приголомшують і ніби будять: під тими доріжками, якими проходить відвідувач, обладнані тунелі для доставки їжі до будинку колишнього президента, на території знаходиться приміщення найкращої у Європі лабораторії, що досліджувала аналізи повітря, води та всього навколишнього середовища, тут була високоякісна лікарня, що стежила за здоров’ям мешканців Межигір’я. Насолодившись красою природи, підходимо до будинку колишнього президента. І одразу чуємо зауваження гіда: «Золотого унітаза тут ніколи не було. Сантехніка дійсно покрита тонким шаром золота, але не більше…» Страуси, павичі, цесарки дійсно є… І навколо дійсно неймовірна краса – оку любо глянути. Та от душі якось некомфортно: заради одноосібного володіння цією красою людина ладна була закласти цілу країну, віддати на поталу і знищення її мешканців. Людина створила із себе ідола, але, як відомо, ідоли падають… Тамара Сулима Сьогодні, гарної сонячної днини, ми побували на екскурсії в національному парку ,,Межигір’я,, – колишня резиденція президента Януковича. Чудове місце для відпочинку, красивий доглянутий парк. Дуже красива природа, вона підкорює вас. Газони в ідеальному стані, в озерах форель, золота рибка, цвіте водяна біла лілія. Всюди цвітуть красиві квіти. Шумлять водоспади та фонтани, співають птахи – місце райське, отримуєш естетичне задоволення. Все тут зроблено і продумано по-господарському для себе, а якби для людей, то вже процвітала б Україна. Дякуємо Вам, Ігоре, за проявлену турботу. День був незабутній, сповнений вражень. Любов Кулінич
Детальніше ...

ФЕСТИВАЛЬ ПАМ’ЯТІ КАТЕРИНИ БІЛОКУР

Працівникам Обухівського музею-садиби Андрія Малишка Олені Артюшенко та Сергію Саку разом з письменницею Наталею Любиченко завдяки підприємцю та меценату Ігорю Лавренюку випала нагода взяти участь у Всеукраїнському сільському фестивалі народної творчості «Катеринина пісня», присвяченому пам’яті народної малярки Катерини Білокур, який проходив у чарівній Богданівці на Яготинщині. Вшанувати пам’ять унікальної мисткині з’їхалися на її батьківщину сотні учасників художньої самодіяльності. У затишному парку біля сільського Будинку культури линули українські народні і авторські пісні, розповіді про творчу долю талановитої самоуки. Обухівці показали усім присутнім колекцію знаменитих обухівських рушників роботи Світлани Зохнюк, Надії і Вероніки Поліщук, Антоніни Сайдолієвої, плетіння заслуженого майстра народної творчості України Галини Кучер, вузлові ляльки Світлани Біркіної, краєзнавчі видання місцевих авторів. Фестивальна атмосфера була радісною і натхненною, адже аматорські колективи дуже потребують творчого спілкування, представлення своєї роботи глядачам. «Катеринина пісня» - це вже сьомий фестиваль в Богданівці, який самостійно організовує, фінансує і проводить Богданівська сільська рада. Сільський голова Ю.Г.Борисенко пишається культурним успіхам громади, а ще віддає данину пам’яті своїх знаменитій землячці Катерині Білокур, яка своїм самобутнім талантом прославила Богданівку в усьому світі. Фестиваль «Катеринина пісня» - не єдиний в Богданівці – тут щороку проходять три велелюдні фестивалі, організовані власними силами, коштом місцевого бюджету. Провести творчу паралель з нашим Обуховом чи районом нема можливості: жодного фестивалю у нас ще не народилося і чи народиться найближчим часом. Маючи такі потужні постаті і мистецькі явища, як Андрій Малишко, Григорій Косинка, Марія Нелеп, Параска Коломийко, як обухівські богомази і гончарі, як неповторний обухівський рушник, як легендарний захисник селянської волі отаман Зелений, - ні район, ні місто так і не спромоглися на жоден фестиваль, подібний Богданівському. Олена Артюшенко, старший науковий працівник Обухівського музею-садиби Андрія Малишка
Детальніше ...

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм