НЕСКОРЕНА 72-А БІЛОЦЕРКІВСЬКА ОТРИМАЛА ІМ’Я «ЧОРНИХ ЗАПОРОЖЦІВ»

Понад двадцять років армія незалежної України фактично цуралася свого коріння. Вона за своєю суттю продовжувала традиції армії радянської. Але сьогодні відновлюється історична пам’ять і справедливість, Збройні Сили України відроджують спадковість поколінь. Імена звитяжців минулого засяють на прапорах військових з’єднань, що нині ведуть запеклу боротьбу із одвічним ворогом на східних кордонах нашої держави. Указом Президента України 72-й Білоцерківській Окремій механізованій бригаді присвоєно почесне найменування «імені Чорних Запорожців». Так як більшість військовослужбовців Обухова і нашого району боронили і боронять незалежність України у складі цієї легендарної бригади, ширше розповімо про неї і її горде найменування «Чорної». З’ЄДНАННЯ «ЧОРНИХ ЗАПОРОЖЦІВ» НЕ ПРОГРАЛО ЖОДНОГО БОЮ І НАВОДИЛО ЖАХ НА РОСІЙСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИХ ВОРОГІВ Із повідомлення Історичного товариства «Чорні Запорожці» від 24 серпня 2017 р. Ми раді й горді з того, що ідея Історичного товариства «Чорні Запорожці» (ред. назва походить від чорного кольору їх одностроїв) про вшанування пам’яті елітного полку Армії УНР та присвоєння його імені славетній 72-й Окремій механізованій бригаді знайшла відгук у командира бригади, співпала із позицією військового керівництва й так швидко була втілена в життя на найвищому державному рівні. Дякуємо за підтримку цієї ідеї волонтерові Валерію Мартишку та історичному клубу «Холодний Яр». Невдовзі планується урочиста передача нашим товариством оригінального прапора Першого кінного полку Чорних Запорожців 72-й Окремій механізованій бригаді. Історичне товариство «Чорні Запорожці» виникло понад десять років тому у Перемишлі (Польща) на землях, куди було інтерновано непереможний полк Чорних Запорожців Армії УНР після трагічного завершення Перших визвольних змагань. Як духовні спадкоємці тих воїнів, так невблаганно позбавлених батьківщини, ми ставили собі за мету відновити пам’ять про це унікальне військове з’єднання, що не програло жодного бою й наводило справжній жах на російсько-більшовицьких ворогів. Бойовий шлях Чорних Запорожців почався у лютому 1918 року із Окремого запорізького загону, сформованого із захисників Києва. Далі були бої за Полтаву й Харків, похід на Крим, охорона українських кордонів, потім — друга радянсько-українська війна, звільнення Києва у 1919 році, участь у Зимовому поході, боротьба із більшовиками пліч-о-пліч із польськими союзниками, інтернування 1920 р. та припинення існування у1924 р. Сьогоднішній День Незалежності для нас назавжди залишиться особливим – славу Чорних Запорожців тепер нестимуть на своїх прапорах їх не менш уславлені нащадки, які знову звитяжно боронять…
Детальніше ...

ДЕНЬ ОБУХОВА ПОЧАЛИ ВІДЗНАЧАТИ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Безпосередньо причетний до цього пам’ятного явища журналіст, краєзнавець, письменник Адам Михайлович Овсієнко. Він прожив довге і змістовне життя. У 90-річному віці відійшов у інший світ. Мав не тільки енциклопедичні знання, а й феноменальну пам’ять. Залишив нам багату спадщину поетичних і прозових творів. Він один із перших зайнявся і краєзнавчою роботою. Про започаткування відзначення Дня Обухова він у 2002 році розповідав: Безпосереднім поштовхом до започаткування Дня нашого міста послужила моя стаття в районній газеті «Зоря Жовтня» від 6 листопада 1986 року під назвою «Скільки Обухову років?» У газеті я вів патріотичного виховання, історико-краєзнавчу, пошукову теми. З якогось приводу редактор І.А.Самойліченко дав мені завдання написати про те, скільки років має наше місто. При написанні я звертався до багатьох доступних джерел. Наприклад, в Українській радянській енциклопедії (т.10) про Обухів прямо сказано: «Час заснування невідомий». В авторитетному виданні – «Історії міст і сіл Української РСР» (Київ, 1971 р.), авторитетному виданні читаємо: «Обухів уперше згадується в історичних документах ХІV століття, коли на його місці існувало поселення Лукавиця». І от я натрапив на біографічну повість Анатоля Костенка «Андрій Малишко», де автор на основі багатющих першоджерел висвітлював корені родоводу Малишків. Там було написано, що «перша писемна згадка про селище, яке тоді мало назву Лукавиця, належить до 1362 року, коли великий князь литовський Ольгерд вигнав з Києва монгольських баскаків». З цього історичного факту виходило, що в 1962 році Обухову виповнилося 600 років. Тоді цей ювілей не відзначався, ніхто навіть не здогадувався про нього, тим більше, що саме тоді Обухівський район був приєднаний до Кагарлицького і було тоді не до ювілеїв. А далі я написав: «У наступному 1987 році Обухову виповнюється 625 років, і цю дату варто відзначити з належною гідністю і урочистістю». У газеті було запроваджено постійну рубрику «Обухову – 625 років». А восени біля пам’ятника Леніну в центрі міста вперше урочисто було відзначено річницю першої писемної згадки про Обухів. Мітинг відкривала тодішній голова Обухівської міської ради Людмила Миколаївна Журавель, виступали люди з райкому партії, інших установ. До цієї дати була виготовлена масивна пам’ятна медаль-знак, яку вручили всім учасникам свята. От під час цього святкування і було прийнято рішення щороку у вересні проводити День Обухова. Щодо того, відколи наше…
Детальніше ...

ДО НОВОГО НАВЧАЛЬНОГО РОКУ ОБНОВИЛИ СПЕЦОДЯГ

Як ми вже не раз писали, небайдужі до підростаючого покоління громадяни та підприємці міста багато років опікуються великими і малими проблемами дошкільного навчального закладу «Світлячок». Ось і напередодні нового навчального року у колективу цього закладу постала проблема із оновленням спецодягу. Лист на ім’я керівника одного із товариств міста і його схвальна резолюція дали можливість ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» замовити поставку спецодягу для нянь, працівників кухні та обслуговуючого персоналу закладу. Отриманим одягом задоволені і працівники садочка, і завідуюча закладом Р.І.Єременко, і члени Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА». Ірина Торощина
Детальніше ...

ЗНАТИ СВОЮ МИНУВШИНУ ЗАРАДИ ЩАСЛИВОГО МАЙБУТНЬОГО. ЗА СИРОТУ НІКОМУ БУЛО ПОСТОЯТИ

Я, Марія Микитівна Негода (дівоче Павлик) народилася 5.02.1926 р. на Блакитівці (теперішня Волошкова), а хатнє тепло шукала по всьому світу. Пам’ятаю своїх бабусь: по матері звали Гапка, а по батьку – Ганна. Батько Павлик Микита Захарович, мама Іщенко Гапка Ониськівна. Нас було четверо: Галя (13.04.1924-19.09.2012), я і дві меншенькі Соня і Надя, яких в голодовку батько із бабою завезли в якийсь притулок. Про їх долю нічого невідомо. Голод забрав батька, а за ним – і матір. На Петровському напроти кладовища був патронат при колгоспі, де поселяли осиротілих дітей. І нас з Галею приютили. Навіть перший клас закінчила в другій школі. А в 1935 році організували районний дитбудинок в Трипіллі. Із патронатів позвозили дітей туди. Пам’ятаю, в інтернаті на той час було більше 70 дітей. Я навчалася на відмінно. Як почалася війна, менших з інтернату десь вивезли, а старших встигли довезти до Борисполя і почалося бомбардування. Галя добралася до тітки Лукери в Обухів, а я до - тітки Феськи, гляділа її дітей. Коли почали брати на Німеччину, то Галю забрали у першому наборі, вона потрапила до хазяїнів, які не обіжали, цінували її працелюбність. Зустрічалася там із земляками, варили борщ. До Німеччини не всі потрапляли по списках: хто міг – одкуплялися, а мене забрали взагалі під чужим іменем замість заможньої дівки, бо ж за сироту нікому було постояти. Багато тікало по дорозі, а потім ховалися вдома по погребах. А я і не намагалася тікати, бо ж не було у мене притулку. Я потрапила працювати на військовий завод «Кляйайзер» в місто Сальцгітер. Робили запчастини до снарядів, кругом стояли охоронці на вишках, жили в бараках. Після 9 місяців роботи нам видали пропуски, по яких ми виходили в місто. Годували один раз в день якоюсь баландою. За місяць платили по 40-60 марок. В магазинах купували товари, які продавали без карточок: буряк, моркву і брукву. Дівчата ще купували й прикраси. На буржуйках в кімнатах варили по черзі і прибирали. В 1945 році нас звільнили американці. Після повернення на Україну в кінці 1945-го року затримали в Маріуполі ще на один рік. Працювали на «Азовсталі». Усі їхали у відпустку додому, а в мене не було домівки. Та все ж…
Детальніше ...

ВСІМ СЕРЦЕМ ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ СВОЮ І ВІЧНІ МИ БУДЕМО З НЕЮ!

Наша країна, наш народ відзначає вже 26-у річницю Незалежності, відколи здійснилася споконвічна мрія українців - бути господарями на своїй землі. З часів Київської Русі українці прагнули вільно жити, сповідувати свої традиції, не зазнаючи приниження і утисків. Та історичні умови складалися так, що на українській землі панували більш згуртовані народи-сусіди. Та, незважаючи ні на що, українці боролися за свою свободу. Ці 26 років Незалежності стали випробовуванням для всіх нас, бо будувати нове не так легко. Але немає сумніву в тому, що український народ в змозі змінити життя на краще у своїй власній державі. Тій державі, що вистраждана поколіннями українців, за яку пролито скільки крові наших предків. Впевнений у безхмарному завтрашньому дні України. Як швидко він настане, залежить від нас, наскільки самовіддано ми працюватимемо на благо Батьківщини, свого міста, своєї громади. Нехай мрія про краще життя окриляє нас на нові звершення, на нові добрі справи в ім’я нашої України, її майбутніх поколінь. У нас для цього є всі ресурси, інтелектуальний потенціал і бажання, особливо талановиті наші діти і молодь. Від імені Громадської Організації «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» запрошую до активної співпраці усіх обухівців у здійсненні різноманітних проектів з розбудови соціально-культурного простору нашого міста. Вітаю зі святом і бажаю добра, миру, щедрої долі, успіхів у всіх справах і починаннях, єдності і порозуміння в утвердженні Незалежної Соборної України! Голова Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» Ігор ЛАВРЕНЮК
Детальніше ...

ЛЮБОВ ДО БАТЬКІВЩИНИ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛЮБОВІ ДО БОГА І СТВОРЕНОГО НИМ СВІТУ

У кожного своє поняття Батьківщини, кожен по своєму її любить і по-своєму несе відповідальність за її благополуччя. Здорове суспільство дбає і про економічну могутність держави, і про її міжнародний авторитет, та особливо про своїх найстарших і наймолодших громадян, бо саме ставленням до них оцінюється якість суспільства. Прикладом того, як послідовно і наполегливо, не оглядаючись на державу, по цеглинці будується омріяне суспільство справедливості і християнської любові, є церковні громади. Без державних коштів, власними зусиллями, руками і серцем, вони утверджують державу, де живуть і житимуть їхні діти, де повинні бути щасливими усі без винятку діти. А літо як канікулярна пора дає їм найширші можливості організувати для школярів не тільки відпочинок від навчання, а й активне пізнання світу і себе в ньому. Вміло поєднують ці два важливих завдання віруючі Обухівської громади євангельських християн баптистів «Спасіння», які вже 20 років поспіль організовують влітку на базі своєї церкви дитячий табір під красномовною назвою «Ковчег». До цього затишного куточка на вулиці Каштановій прибувають діти різного віку, різного світогляду, з різних сімей і з різним настроєм. Як організовується злагоджена робота табору і як відпочинок в «Ковчезі» змінює дітей, розповідають члени громади та люди, яким довелося безпосередньо познайомитися з умовами і принципами виховання в ньому. Влад Кашуба, пастор церкви: - Так як наш табір працює ще з 1998 року, то ми маємо неабиякий досвід в організації змістовного відпочинку дітей. Він ґрунтується на знайомстві і осягненні християнських принципів, біблійної історії. З дітьми весь час знаходяться наші старші лідери-вожаті, вони пройшли навчання в християнській організації «Пшеничне зерно», з якою ми тісно співпрацюємо, яка ділиться з нами матеріалами, методиками. Чим би не займалися діти – спортом, іграми, у гуртках – наші наставники прививають їм зацікавлення християнськими принципами життя і поведінки, спонукають аналізувати свої вчинки з точки зору християнської моралі. Цього року у першій зміні табору відпочивали сорок троє дітей з Гірської спеціалізованої школи-інтернату, що на Луганщині. Програму для них ми будували трохи по-іншому, намагалися влаштовувати більше екскурсій, щоб вони і Хрещатик побачили, і в Макдональсі побували, і в парку «Київська Русь». Як нам не складно було організувати все для них, ми не жалкуємо, що подару вали цим дітям з так званої «сірої…
Детальніше ...

Майстриня народного одягу Тамара ФЕДЮК: «НАРОДНИЙ СТИЛЬ СЬОГОДНІ В ТРЕНДІ»

В ілюстрованому альбомі «Обухівський ярмарок народної творчості», що вийшов минулого року, є сторінка, присвячена майстрині українського традиційного вбрання Тамарі ФЕДЮК. Вона єдина на Обухівщині обрала такий мистецький напрямок. У 2012 році до Дня Обухова в Обухівському краєзнавчому музеї була її персональна виставка. Від створеного її руками вбрання – чи відтвореної обухівської керсетки, чи стилізованого пальта – не можна відвести очей. Тамара Григорівна й сама так вдягається, що усі зустрічні люди проводять її завороженим поглядом. У чому притягальна сила українського народного одягу? Які його елементи і мотиви вона любить використовувати у пошитті сучасного вбрання? Як наше суспільство і держава ставляться до цього безцінного скарбу, який є не тільки зовнішньою візитівкою українця, а й демонструє глибинні пласти високодуховної національної культури? На ці запитання відповідає Тамара Федюк. Народилася я і виросла в Коростишеві на Житомирщині. У дитинстві і молодості я була дуже далека від усього народного, українського. Мені трохи смішно було, наприклад, як бабуся дорожила своїми білими вишитими фартухами. У школі щось вишивала, але знань щодо вишивки не було. Після закінчення Київського технологічного інституту харчової промисловості я працювала технологом на Трипільському біохімзаводі. Зацікавлення вишивкою почалося з подарованої мені тіткою сорочки, якою я пишалася. Згодом я її відтворила. Вже значно пізніше, коли почала займатися у студії українського народного шитва «Арія» при музеї Івана Гончара у талановитого майстра Юрія Мельничука, я зрозуміла, що хрестик і чорно-червоні квіти на тій сорочці – це не наша традиція, а привнесене нам у дев’ятнадцятому столітті з Європи. Наше – значно красивіше і глибше. Я взялася ретельно вивчати історію саме українського вишиття, у тому числі й рушникового, традиційні його техніки. Це таке багатство, яке неможливо осягнути. По-перше, у тому, що кожен край України має свої характерні особливості вишивки, по-друге, справжня вишивка володіє не тільки надзвичайною красою, а і якоюсь магічною притягувальною силою. Дехто чув, напевно, про борщівські сорочки. Це прикарпатська густа вишивка чорною вовняною ниткою. Якось у Львові я побачила, як виходили з церкви пані у цих сорочках. Скільки гідності, шляхетності і пишності було у їх поставах! Як би зовсім по-іншому вони виглядали, коли б були вдягнуті у якийсь сучасний ширпотреб. От що таке народна традиція, от що таке народний костюм!…
Детальніше ...

Член Національної Спілки письменників України Наталя ЛЮБИЧЕНКО: «ДОСИТЬ СТРАЖДАТИ І ЖАЛІТИСЯ - ЧАС ЙТИ ВПЕРЕД, ПЕРЕМАГАТИ І РАДІТИ»

Нещодавно побачила світ нова книга нашої землячки Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками». Такого плану видання рідко з’являються на літературному полі, бо їх написання потребують неймовірних зусиль не скільки у клопітному зборі матеріалу, скільки в авторському співпереживанні того, про що пишеться, в емоційному і психологічному напруженні. Але Наталя Василівна, як корінна обухівка, не відмовилася від цього задуму і взялася за його реалізацію. Так як вихід книги набув у місті неабиякого розголосу, є привід напередодні Дня незалежності України разом з письменницею заглянути в нашу недалеку історію – таку складну і болісну, щоб зробити певні висновки. З чого почалася книга? Вже кільканадцять років я записую свідчення моїх земляків про їх минуле життя, адже в них – жива наша історія, наша гордість і наш біль. Їх назбиралося на цілу книгу, яку я назвала «Спогади, навіяні вітряками». У моїх співрозмовників – різні долі, різні шляхи. Та є таки спільне – прагнення бути щасливими навіть в отих страшних умовах голоду, війни і втрат. Бо інколи не в змозі осягнути, осмислити усю масштабність трагедії нашого народу. На жаль, і понині ця незагойна рана сочиться. Тож нам усім треба поміркувати над спогадами старожилів і перейнятися власною долею і долею рідної України. До книги увійшли уже опубліковані спогади і нові. Найперша моя публікація ще шкільних років – «Слідами подвигів» у райгазеті «Зоря Жовтня». А початком мого усвідомленого дослідження минулого обухівських родів стали спогади 96-річної Ольги Федорівни Третяк під назвою «Господня нагорода за доброту», опубліковані в «Обухівських вістях». Так обухівська громада знайомилася зі своїми поважними старожилами. А згодом на замовлення редакції міської газети я започаткувала авторську рубрику «Доки пам’ятаємо», де я із збереженням лексики подавала зафіксовані мною спогади обухівських старожилів. Їхніми устами промовляло до нас минуле – страшне і трагічне. «А тривожимо ваші душі, шановні читачі, - писалося в газеті, - не з метою нажахати, а щоб поставити надійний заслін злу на нашій землі». І полилися весняною повінню спогади обухівців про знані родини хліборобів, садівників, чорнобильців, музикантів. І до цих пір, боячись розправи за правду (а чи не забере КГБ?), ці зморені бідою і безправ’ям бабусі почали говорити про те, про що десятиліттями мовчали. Вони повірили, що комусь потрібна їхня правда.…
Детальніше ...

ПРИВІТАЛИСЯ І ОБНЯЛИСЯ РУШНИК ОБУХІВСЬКИЙ З БОГУСЛАВСЬКИМ

У липні-серпні виставку «Рушники Малишкового краю», організовану спільними зусиллями Обухівського музею-садиби А.Малишка і ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», приурочену 105-й річниці нашого поета-земляка, приймав історичний Богуслав на Київщині. Виставці випала честь розміститися в історичній будівлі – кам’яниці ХVІІ ст. Причому у ній зараз день у день десятками і сотнями людей тчеться славнозвісний богуславський рушник на рекорд Гіннеса, адже Богуслав - центр традиційного ткацтва. Тому з виставкою обухівського «шитого» рушника ознайомилися багато богуславців, які долучилися до рекордного ткання рідного рушника. А обухівці, у свою чергу, були в захопленні від музеїв цього древнього (з часів Ярослава Мудрого) містечка, якому пощастило ще й у тому плані, що в його центрі красуються вцілілі у веремії двадцятого століття кілька історичних будівель. Навіть міська рада знаходиться у такому віковому приміщенні. Так що на днях виставка «Рушники Малишкового краю» у Богуславі була урочисто закрита і перебазувалася до Київського обласного археологічного музею, що в Трипіллі. Олена Артюшенко, ст. наук. працівник Обухівського мізею-садиби Андрія Малишка
Детальніше ...

ЛАНДШАФНИЙ ПАРК БУКИ: РУКОТВОРНА КРАСА, ДОСТУПНА ВСІ

 Любов доЛАНДШАФНИЙ ПАРК БУКИ: РУКОТВОРНА КРАСА, ДОСТУПНА ВСІМ Батьківщини починається з любові до рідного краю. Цю істину підтверджують і члени Громадської Організації «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», які тільки цього сезону здійснили чотири поїздки в цікаві куточки Київщини та за її межі. Обухівці познайомилися з могутніми експонатами столичного музею авіації, потім любувалися вінницькими співаючими фонтанами, відкрили для себе одну з перлин Шевченкового краю – місто Черкаси (про це читайте окремий матеріал), а остання поїздка – це чарівний і неповторний ландшафтний парк в селі Буки Сквирського району. Майже усі учасники подорожі і не підозрювали, яка рукотворна краса знаходиться поруч з нами. Часи пишних Бердяєвсько-Горчакових маєтків, на жаль, давно пішли у небуття, а за приклад колишньої слави вишуканих парків нам служила тільки Уманська Софіївка. Тому ландшафний комплекс у Буках перевершив усі сподівання подорожуючих – не тільки неймовірною красою, а й тим, що вона доступна всім. Парк заснований 1996 року. Місцевий підприємець Іван Суслов викупив 2,7 гектара землі, яка була під звалищем. За кілька років він тут розбудував не тільки маєток для своїх 30 прийомних дітей, а й парк з трьома церквами, фонтаном, водоспадом, пам’ятниками, скульптурами, звіринцем. Вражає якість роботи проектантів, дизайнерів, будівельників. Уся ця краса відкрита для відвідувачів. У кожного з обухівців майже одночасно виникла думка: так повинні ставитися до рідної землі і до співгромадян усі заможні люди. Ось діляться своїми враженнями від відвідання ландшафтного парку в Буках учасники поїздки. Рябоконь Алла Петрівна: «Подорож видалася такою пізнавальною, цікавою і веселою, що не вистачає слів, щоб в усій повноті про це сказати. Крім екскурсійної програми, ми ще й відпочили в прекрасному куточку природи, поспілкувалися, поспівали». Левченко Тамара Павлівна: «Я вперше взяла участь в екскурсійній поїздці. Сама її організація бездоганно продумана і організована. Ніхто не був обійдений увагою, усе доречно і до ладу. Я знайома з роботою працівників Громадської Організації ще з проведення ними майстер-класів для молодших школярів. Вони довели, що їм під силу ще й такий – екскурсійний - напрямок роботи. Дуже задоволена поїздкою, побаченим і відчутим. Усвідомлюю, яка безмежно красива наша Україна, усі її краї». Могутова Галина Олександрівна: «Важко висловити ті почуття, які нас переповнювали. Приємно здивована, що успішна людина-підприємець не сховала свої статки за…
Детальніше ...

Чарівні Буки

Останній день робочого тижня. Ми всі знову в дорозі. Знову нас очікує зустріч з прекрасним… Зручно вмощуємося на сидіннях в нашому затишному автобусі і вирушаємо в путь-дорогу. Сонечко всіх нас ніжить своїм щедрим теплом. Ранок чудовий. За вікном автобуса бачимо уже скошені поля, відцвілі соняшники, які наливаються смачним насінням, кукурудзу, що красується своїми початками. Все в свій час радує нас врожайністю. Адже це господар-серпень господарює повсюди і дарує людям чудовий настрій. Під’їжджаємо до с. Буки, де нас зустрічає своєю величчю і неповторністю чудовий, неперевершено красивий храм. Тут же поряд і дзвіниця з ангелами–охоронцями, і фонтан, чарівний пейзаж з каменю та квітів. Тут тобі і місточки бажання: на любов, щасливе сімейне життя та достаток, і ангели-охоронці на добро та щастя. А під ногами на місточку хлюпочеться тепла водиця річки Роставиці, яка зачаровує своєю красою та величчю. Ми в захваті споглядаємо гранітні схили, водоспад, пінні бризки води. Це неперевершено. А ось на камінчику спочиває черепаха Тартіла з Буратіном. Поряд бесідка з ангелом-охоронцем сімейного життя. Неподалік в струменях води ніжиться красуня-русалонька. Невдовзі підходимо і до казкового дубу, де прогулюється вчений кіт, а дракони його охороняють. Неподалік в потаємну куточку двоє: він і вона зачаровано дивляться один на одного. Поряд висока гранітна стіна, яку охороняють демони-охоронці. Все казково, чудово. Далі наш шлях пролягає до міні-зоопарку, де зустрічаємо лева - царя звірів, що прогулюється у вольєрі та зиркає на нас з цікавістю. З сусідньої клітки чути ревіння ведмедиці, поруч з нею прогулюється її синочок мішутка-малютка. І знову тече поруч річка Роставиця, вся в неповторній красі. Повертаючись назад, споглядаємо слона, що обливає себе з хобота водицею, рятується від спеки, а серед річки красується фонтанчик. На березі ж зручно вмостилася жабка зі своїми дітками, очікуючи, хто б до них підійшов і пригостив їх копієчкою на щастя, добро і достаток і щоб нікого «жаба» не давила… Все споглянуте дарує нам чудовий настрій. Ми в захваті! Невдовзі чудовий відпочинок біля річки –чарівнички і вирушаємо додому. Величезна вдячність І. В, Лавренюку і його команді за цю зустріч з прекрасним в нашій ненці Україні. Україно, моя Україно, Ти світанків моїх бистрина, Де злилися навік, воєдино: І наснага, й любов, і весна. Квітуй…
Детальніше ...

Як Зелений боровся з бандитами

Раніше про отамана Зеленого розповідати було заборонено. Але моя бабуся розповідала таке. Зеленого в Обухові боялися. Часто можна було почути пропаганду, що це бандит. Але, незважаючи на погрози більшовиків, дехто з обухівців воював у дивізії Зеленого. Подейкували, що це були брати Оленченки, Чирикали, хтось із роду Хабрик. Рідні боялися комусь про це сказати. Про Зеленого можна сказати багато доброго. Через Попову гору пролягала дорога на Трипілля. Це була дорога життя, яка зв’язувала Обухів і навколишні села з Києвом. Селяни йшли до Трипілля, а звідти по Дніпру плили до Києва, везли якусь домашню продукцію, а звідти – керосин, сірники, сіль. А це було справжнім багатством, бо під час розрухи такі товари в Обухів не привозили. І от справжні бандити підстерігали селян. Вони убивали людей, забирали їх пожитки. Тому вздовж дороги на Київ стояло багато хрестів, що свідчили про загибель селян. Обухів був спокійним селом. Жителі не замикалися на ніч. Влітку спали на сіні – на подвір’ї чи в клуні. А тоді почали до селян «гості» заходити. Зброю можна було роздобути просто десь у полі, чи на дорозі. Ось такі бан дити приходили до селян. Стукали у вікна і вимагали на лопаті подати у вікно гроші чи цінності, лякали зброєю. Селяни віддавали останнє. Люди знали, хто це робив, але вдіяти нічого не могли. Про це дізнався отаман Зелений. Рішення приймає жорстоке, але справедливе: посеред ярмаркової площі поставили шибениці і повісили ватажків бандитів. Дозволили забрати тіла тільки на третій день. Після цього вже ніхто не наважувався грабувати селян. Записала Науменко НадіяОлексіївна, м.Обухів, 1980-ї р. з кн. Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками»
Детальніше ...

НЕЗАБАРОМ – ДРУГИЙ ДИТЯЧИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ КОНКУРС «ПОБАЧИТИ СВІТ ОЧИМА ДИТИНИ»

Помітним явищем у літературно-мистецькому житті нашого міста стало започаткування і проведення Першого дитячого конкурсу «Побачити світ очима дитини». Він спонукав обухівських дітей не тільки взятися за перо і пензля (багато з них змалечку дружать з ними) , а й спробувати позмагатися за право бути цікавішим, оригінальнішим, дотепнішим. Результати конкурсу не розчарували ні його організаторів, ні учасників. Вихід яскравого альбому, урочисте нагородження переможців і відзначених, без сумніву, залишиться у їх пам’яті назавжди. А ідея благодійного аукціону дитячих творів, народжена і реалізована в Обухові ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», була підхоплена в інших куточках України і успішно продовжена. З початком нового навчального року розпочнеться перший етап Другого дитячого конкурсу «Побачити світ очима дитини». Він покличе до творчості дітей різного віку. Нагадуємо, що літературні і художні твори оцінюватимуться у трьох вікових категоріях. А своїми враження від участі у Першому конкурсі ділиться його переможниця Вікторія ВЯЛКОВА, отримала перше місце в літературному етапі конкурсу у старшій віковій категорії, авторка фантастичного твору «Гармоніка». "Я люблю українську мову і літературу, багато читаю, мені дуже подобається писати твори. Теми народжуються самі собою, виникають різні асоціації. Люблю спілкуватися з людьми, враження від цього теж впливає на мої творчі вправляння. Особливо корисне спілкування зі своїми ровесниками, для яких теж небайдужа творчість. Наприклад, серед переможців конкурсу – і Аня Штефан, з якою я добре знайома. Я заохотила до участі у конкурсі і свою однокласницю Яну Завгородню, вона створила дуже цікаву ілюстрацію до мого твору і посіла в ньому третє місце. Цей літературно-художній конкурс – це реальна можливість для кожної дитини чи підлітка перевірити себе на спроможність наполегливо працювати, шукати свої способи самовираження, не відступати перед труднощами, не боятися починати ще і ще. Як показали результати конкурсу, творчі зусилля ніколи не бувають марними, вони обов’язково приносять плоди. Тож велика вдячність організаторам конкурсу і перемоги тим, хто торуватиме свій шлях до вершин творчості."
Детальніше ...

Подорожуємо з НАРОДНОЮ РАДОЮ ОБУХОВА мальовничими куточками Черкащини

26 липня активісти громадської організації « Народна рада Обухова », яку очолює відомий в місті підприємець, меценат Ігор Васильович Лавренюк, вирушили в захоплюючу подорож до мальовничих Черкас. Поїздка обіцяла бути цікавою та інформаційно наповненою, адже супроводжувала екскурсовод, майстер своєї справи Ставнійчук Тамара Аркадіївна, знанням з історії якої позаздрили б навіть професори. Першим з історичних пам’яток нас вітало с. Мошни, тут ми мали можливість споглядати величну споруду першої половини XIXст. - Спасо – Преображенську церкву, побудовану на замовлення князя Воронцова. Своїм зовнішнім виглядом вона нагадує Воронцовський палац в Криму, адже автором обох проектів був Дж. Торічеллі, а неподалік від церкви збереглася ще одна унікальна пам’ятка – два дерев’яних корпуси, колишньої земської лікарні – витвір мистецтва відомого київського архітектора В.Городецького. Жваво обговорюючи побачене ми незабаром дісталися м. Черкас. Сьогодні – це промисловий, культурний та освітній центр, відомий як осередок формування Козаччини, з населенням більше 280 тисяч. Ми були здивовані тим, що в Черкасах, як і в Києві є Поділ, вулиця Хрещатик, бульвар Т.Шевченка та парк Перемоги. Цікаво було дізнатися, що існує п’ять версій походження назви міста: від найпростішої (підтримуваної істориками) про те, що назва напряму походить від етнонімів адигських народів до сучасної версії - суть якої полягає в європейському корінні. Сучасне місто поділяється на 2 райони – Сосновський і Придніпровський. В Черкасах розгалужена система Вищих навчальних закладів ( найвідоміший Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького). У місті працюють декілька театрів, 3 кінотеатри, обласна філармонія, численні музеї, а також є свій планетарій. Черкаський бульвар Шевченка є центральною вулицею міста, сьогодні він є чи не найдовшим бульваром у Європі. Його довжина сягає понад 65 км. на схід, а ширина 32м. З ним перетинається велика кількість вулиць і всі під прямими кутами. Бульвар засаджений каштанами і тополями, дороги мають по дві смуги у кожному напрямку. Цікавим фактом є те, що статус бульвару вулиця отримала 1989р. Не менш вражаючим був сучасний Палац одружень (колишній будинок грабаря Щербини), споруда сучасної філармонії, будівля редакції газети «Черкаський край» (арх. В.В. Городецький). Також пам’ятним та хвилюючим для нас стало відвідування Свято – Архангело - Михайлівського кафедрального собору у Соборному парку. А хто з вас хоч раз в своєму житті побував в…
Детальніше ...

БАБУСЯ ГАННА З ПАНСЬКОГО ЯРУ

Народилася Ганна Яківна Іщенко (1907-1998) в мальовничому селі Григорівці під Обуховом. Тендітна дівчина вийшла заміж за обухівця Василя Яковича Іщенка (1907-1978). Кмітливій господині довелося класти на свої плечі нелегкий тягар роботи, бо ж коханий Василь з Другої світової війни інвалідом ІІ групи. Подружжя виховали двох синів – Петра і Володимира. Десь в 60-х роках Ганна Яківна звихнула ногу та й сама ж вправила. Вміння їй передалося від григорівської бабусі, яка на той час допомагала людям. Після вдалої спроби вже і люди почали звертатися до Ганни Яківни по допомогу. А так як вона працювала в колгоспі, то й чутки розлетілися швидко. Допомагала багатьом людям – і не тільки з Обухова, а й з усієї України, навіть з Європи. Бабуся була акуратна дбайлива господиня, з глибоко віруючим серцем. Свої знання по вправлянню передала внукові Сергію. Ганна Яківна Іщенко була дуже щирою і світлою людиною. Про неї згадують люди із великою шаною. З кн. Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками»
Детальніше ...

ЯБЛУНЕВА ЛЕГЕНДА

Спогади жительки мікрорайону Яблуневий (у минулому Петровського), ветерана педагогічної праці Ольги Іванівни Кравець (10.02.1944). Ще з дитинства наслухана різних легенд, оповитих казковістю. У деякі щиро вірила, оповідала учням для наслідування. Протягом життя сама ставала свідком майбутніх легенд. А пролине час і моя розповідь про наш райський сад стане однією з них. Надвечір’я. Сиджу під стріхою батьківської хати, котик заколихує муркотінням. Бачиться мені під блакитним небом оксамитово-рожевий килим, який колишуть мелодійні бджілки. А по ньому котиться сонце і пірнає в глибінь райського саду, який є часточкою і моєї долі. З розповіді батьків, найпершим садівником пам’ятають Марка Несторовича Тільного (1902-1980). Зразу через дорогу за теперішнім Будинком культури стояло багато колгоспних вуликів. Пасічником був Омелян Деревинський, а згодом бджолярську справу унаслідував його син Микола Омелянович Деревинський. Медоносили бджілки із свого ж розкішного саду, в якому спочатку росли чотири ряди яблунь сорту донешта, два ряди білого наливу, потім ряди антонівки, золотого кальвілю - все це квітуче видовище розлягалося аж до лісочка. Тут на цьому місці зараз дитсадок «Пролісок» і приватні господарства. У міжрядді молодих щеп завжди садили городину. Бригадиром овочево-садової бригади був Іван Кононович Старук. Уся територія відділялася ровом, який духм’янився різнотрав’ям. По периметру на дроті бігали великі собаки-охоронники. Часто і нашого Боцмана-розумника брали в сторожі. За його службу батьку восени давали мішок яблук. Сторожами були Самійло Хтодосьович Форноляк, Григорій Йосипович Школьний, Микола Трохимович Говорун. Ніхто не наважувався красти яблука і овочі. Бережно і відповідально ставилися до саду. І він дякував гарними врожаями. Щодня відправляли повну машину з ящиками відбірних врожаїв до Києва. Врожай збирали робітники овочевої бригади (в основному жінки), частенько долучали і учнів до роботи в саду, особливо навесні до обкопування, де трактор не розорав. Також гілки зносили. Працювали з охотою, бо там якась чарівна аура була. Дерева ставали свідками закоханих поглядів, майбутніх мрій юності. Пам’ятаю, як сідали на розлогі гілля і погойдуючи ногами, смакували соковитими яблуками. І зараз відчуваю оте дивне тепло в долонях, коли торкалася дерев того саду, хоч вони давно знищені. А Грушки (грушевий сад) за Будинком культури допомагали садити ми, учні. Якраз у суботу перед Пасхою. Тодішня влада постійно влаштовувала суботники на великі свята, навіть у Великодню неділю ми…
Детальніше ...

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм