ДО 105-ОЇ РІЧНИЦІ АНДРІЯ МАЛИШКА «ИЗОБРАЖАЛ УКРАИНУ КАК ЕДИНСТВЕННО СТРАДАЮЩУЮ В ВОЙНЕ, ПОКАЗЫВАЯ ЕЕ В МЕССИАНСКОМ СВЕТЕ»

Справа особливого фонду № 7299 з архіву спецвідділу МВД УРСР (з 1992 р. СБУ) на Малишка Андрія Самійловича Це дві великі теки документів (донесень, пояснень, довідок, протоколів, запитів та ін.) на нашого земляка поета А.С.Малишка як організатора письменницького націоналістичного угрупування. Нещодавно в архіві СБУ з цими документами ознайомилися родич поета Сак Сергій Васильович та я, ст. науковий працівник музею-садиби А.Малишка Артюшенко Олена Василівна. Справа почата 1938 р., припинена 1956 р. З численних документів випливає, що вісімнадцять років з А.Малишком регулярно спілкувалися і «вели» його майже два десятки агентурних співробітників КДБ (в основному колеги-письменники, митці). Вони писали звіти про кожен крок поета, про усі його висловлювання. Ці доноси колись близьких Малишку людей стали для нас безцінним свідченням його сміливої і принципової позиції як поета, громадянина, українця. Підкреслюю – в страшні сталінські часи (1930-1950-і роки). Чому виникла потреба розповісти про це широко? На хвилі показушної декомунізації і заперечення без розбору усього, що було у нашому драматичному і неоднозначному минулому, багато жовторотих писак-кон’юнктурників, що тримають ніс за провладним вітром, дозволяють собі утверджуватися в медіа просторі паплюженням наших достойників, про яких вже давно сказали авторитетне слово не пропагандисти чергової партійної верхівки, а солідні науковці. До таких достойних постатей нашого краю належить і поет Андрій Малишко. Читайте документи КДБ сталінської доби і робіть висновки. Усі документи – про поета. Малишкових донесень в архіві нема, бо агентом КДБ наш земляк не був. Один з документів свідчить, що за «безперспективністю об’єкта» спецслужбисти припинили вербування А.Малишка. ДОКУМЕНТ ПЕРШИЙ СПРАВКА на украинского писателя Малышко Андрея Самойловича, 1912 г.р., уроженец с.Обухов Киевской области, член ВКП(б), украинский поэт, член Союза Советских писателей Украины. В 1937 г. Малышко исключался из рядов ВЛКСМ, причина – брат Малышко в 1928 г. расстрелян за бандитизм. До Отечественной войны за Малышко наблюдались высказывания антисоветского характера, он групповал вокруг себя националистически настроенную молодежь. В период Отечественной войны Малышко находился на фронте, как писатель. Литературная продукция первого периода войны имела на себе отпечатки его националистического настроения. В этих произведениях Малышко изображал Украину, как единственно страдающую в войне, показывал ее в каком-то мессианском свете и.т.п. На настроения Малышко значительное влияние сказывал и сказывает известный своими националистическими проявлениями кинорежиссер и писатель…
Read more...

“ПРАЦЮЮ, ДОПОКИ МІЦНО ТРИМАЮ В РУКАХ ДОЛОТО”

До 65-літнього ювілею митця Михайло Горловий народився в селі Щербанівка 19 жовтня 1952 на Київщині. Скульптор, поет, громадський діяч. Автор багатьох пам’ятників у бронзі й граніті. Автор поетичних книжок: «Я-скит з трипільських праглибин», «Діти Дажбога», «Дорога в Україну», «Поезія в камені», мистецького альбому «Скульптура» та нарисів з історії села «Щербанівка». Лауреат гран-прі «Скульптура з криги» м. Київ, лауреат премії Гнипів на Обухівщині за монументальну пропаганду в районі. Нагороджений міжнародними дипломами і медалями Всеукраїнського товариства “Просвіта” та Української Всесвітньої коррдинаційної ради до 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Дипломант тринадцяти міжнародних симпозіумів "Скульптура в камені". Учасник численних Всеукраїнських виставок в Україні й за кордоном. Його роботи є в музеях України, США, Канади, Лівану, Сирії, Вірменії, Франції, Іспанії, Австрії, Марокко, Фінляндії, Німеччини, Австралії. Член Національних спілок письменників і художників України. Михайле, ти народився у славному Трипільському краї. У твоїй багатогранній творчості поєдналися бунтівна вдача отамана Зеленого (Данила Терпила) і творча душа твого дядька ‒ письменника Григорія Косинки (Стрільця). За радянських часів ці імена були у списку «ворогів народу». Чи згадували їх у твоїй родині? Бабуся Одарка розповідала, що її чоловік, а мій дід Петро Стрілець і Данило Терпило дружили з дитинства. Разом навчалися у Трипільській церковно-парафіяльній школі, обидва брали участь у Першій світовій війні. Потім дід був сотником Дніпровської дивізії Зеленого по забезпеченню війська провіантом. Отаман часто навідувався до діда Петра, де за сімейним столом обговорювали свої дії. Радянська влада цього дідові не пробачила – його закатували у рідній Щербанівці комісари і доморощені активісти. В дідовій хаті народився і я, за тим столом навчався, зберігаю його досі... Про свого дядька Григорія Косинку, який був троюрідним братом моєї матері Марії Стрілець, я дізнався теж від бабусі Одарки, коли був у третьому класі. Вона казала, що у нас був родич, який писав книжки, але його вбила «бандицька влада». Висловлювалася так завжди і нікого не боялась. «Розумний був небіж, і прізвище взяв собі – Косинка. Це квітка, яка росте в мокрих місцинах – на берегах, в болоті, на левадах», – розповіла бабуся і повела в берег, показала бурякові квіточки-косинці, які всіяли верхівку стебла «ялиночкою» вгору. Я був заворожений: «Невже в Щербанівці була така людина, та…
Read more...

Бджола – Божа мушка, а пасічник – Божа людина!

За народною легендою, бджола – то кров Спасителя. Якось Він, мандруючи зі своїм учнем Петром по землі, випадково поранив собі руку. З рани вийшла краплинка крові. Однак кров Спасителя не могла впасти на грішну землю. Від погляду Христа крапелька застигла і перетворилася на прекрасну комаху, яка, злетівши з руки, сіла на найближчу квітку, шукаючи собі поживу. І дійсно, ця сонячна комаха постійно нам нагадує про Бога своєю працелюбністю, щедрістю, самопожертвою. У своїй поведінці дивовижно керується мудрістю, якої бракує іноді людям. А як працюють бджілки злагоджено роєм, наче знають, що одна бджілка небагато меду наносить. Люди кажуть: лише в того водитимуться бджоли, хто від природи наділений щирістю, врівноваженим характером, доброю вдачею. Такими є справжні пасічники! Колись молодята, які мали намір взяти шлюб, отримували благословення не тільки від батьків, а й від пасічника, бо “в нього чиста рука і добре серце”. «Медове» ремесло здавна поширене на землях нашого краю. Про земляків, які присвятили своє життя Божій комасі і її безцінному трунку, розповідь обухівських старожилів. Валентина Адамівна Кладніцька (Пилипенко): Я розповім про свого хрещеного - пасічника Дмитра Никаноровича Гетьмана (1904-13.11.1991). Жив він на Хуторах. На його обійсті зараз знаходиться дитсадок «Рушничок». Садиба була вся в акаціях, деякі і понині є на тому місці. Його хата була останньою на виїзді на Київ. Плів кошики, віники, а після війни зайнявся бджолярством. Разом з дружиною Оленою Никифорівною тримали більше 10 вуликів. Були дуже щедрими: гостей з хати не випускали без солодких гостинців, кожен із гостювальників повертався додому, несучи кошик, віник і горнятко меду виробництва Дмитра Никаноровича. Ще на Хуторах на кутку Загребля жив інвалід дід Гаврило Рясненко, якому допомагала дочка Оля. У них теж мед був дуже смачний. На Загреблі пасічниками були також Леонід Геращенко із сином Іваном, які перейняли майстерність від діда Петра, а той ще від прадіда. Хочеться згадати Леоніда Курочку, його маму Любов Самійлівну, які теж щедро пригощали людей медом. Галина Феодосіївна Заїць, куток Яровівський: Мій батько Федосій Микитович Заїць (1906-1961) був завзятим пасічником від діда-прадіда. Нас було у батька п’ятеро. Пам’ятаю, як батько доручав нам тримати рамки з вощиною. Які ж вони були важкі! Батько наш був щедрий на мед. Одного року був…
Read more...

ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ НАТАЛІ ЛЮБИЧЕНКО СКЛИКАЛА ОБУХІВЦІВ, ЯКИМ НЕБАЙДУЖА НАША МИНУВШИНА

Остання книга письменниці Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками» сколихнула пам’ять багатьох обухівців. Після її виходу не один корінний мешканець колишнього містечка Обухова взявся досліджувати свій родовід, відкрив сімейні альбоми і по-іншому подивився на своє життя. Тому охочих висловитися з цього приводу на презентації було багато. Сама авторка розповіла про задум книги, про збір матеріалів, про щире спілкування з обухівськими старожилами, які стали співавторами видання. Поринули у свої молоді літа ветерани педагогічної праці В.А.Кладніцька (Пилипенко), К.М.Кабанець, С.В.Рогозіна, а також Євдокія Григорівна Орінчук. Про безцінність такої краєзнавчої роботи говорили члени Національної спілки письменників України Тетяна Лемешко, Михайло Горловий, історик Надія Науменко, краєзнавець Анатолій Висота, координатор ГО «Материнське серце» Віра Іщенко, поетеса Людмила Машталер, сусідка письменниці Любов Корольова. Привітали Наталю Любиченко з творчим успіхом редактор газети «Народна Рада Обухова» Ірина Торощина, заступник Обухівського міського голови А.В.Шевченко та начальник відділу культури Т.І.Богданович. Усі виступаючі зійшлися на спільній думці, що цю дослідницьку роботу слід продовжувати і допомагатимуть письменниці у цьому не тільки корінні обухівці, а й ті, хто народився в інших місцях, але Обухів для них став рідним і дорогим. Бо попереду – другий випуск спогадів. Презентацію супроводжувала виставка місцевих митців. Присутні познайомилися з мистецтвом заслужених майстрів народної творчості України Галини Кучер і Раїси Корякіної, писанкарки, авторки герба Обухова Ольги Кріпченко (Сак), лялькарки Світлани Біркіної, унікального майстра Миколи Майка, художників Параски Коломийко і Лариси Рябченко. Власні старожитності, колекцію родинних сорочок показала учасникам презентації Наталя Любиченко. А супроводжували щиру розмову про близьке і сокровенне юний сопілкар Роман Новохатько, композиторка Валентина Тальна та тріо викладачів Козинської школи мистецтв у складі Наталі Назарчук, Людмили Скляр та Богдани Бойко. Ірина Торощина
Read more...

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ В РЕАЛЬНИХ ОСОБАХ І ФАКТАХ СЕЛО ЗАСУЛЛЯ НА ЛУБЕНЩИНІ: ТІЛЬКИ РІШУЧИМ І СМІЛИВИМ ПОСМІХАЄТЬСЯ ДОЛЯ

Проект «Рушники Малишкового краю» завдяки підтримці ГО «Народна Рада Обухова» (Голова Правління Ігор Лавренюк) дає нам, його учасникам, не тільки можливість дійти до людей із життєстверджуючими ідеями українського народного мистецтва, а й познайомитися з різними куточками України. Остання виставка проекту – на Дні Засульської об’єднаної територіальної громади Лубенського району на Полтавщині. Розгорнута нами виставка обухівських «шитих» рушників майстринь Світлани Зохнюк, Надії і Вероніки Поліщук, Антоніни Сайдалієвої, лозоплетіння заслуженого майстра народної творчості України Галини Кучер, коренеплетіння заслуженого майстра народної творчості України Раїси Корякіної, вузлових ляльок Світлани Біркіної, а також родових сорочок обухівської письменниці Наталі Любиченко проклала мистецький місток між Обуховом з Київщини і полтавським Засуллям. Хоча історична «кладочка» між нами вже була давно. Обухівці знають, що три століття тому після чергового спустошення наше містечко було заселене вихідцями з полтавської землі, які принесли з собою і рушник з Деревом життя. Під впливом місцевих умов з часом він набув своїх особливостей, і тепер відроджений обухівський «шитий» рушник ми широко презентуємо по всій Україні. Але не про це зараз мова. У матеріалі, що прочитаєте нижче, є потреба ознайомити вас, краяни, з громадою села Засулля та ще майже чотирьох десятків сіл, які оголошену державою децентралізацію сприйняли як можливість змінити своє життя і минулого року об’єдналися у єдину громаду. Вони живуть і працюють у нових умовах всього дев’ять місяців, але набутий ними досвід дуже красномовний і повчальний. Не скорившись процесам занепаду і виродження, які панують у більшості українських сіл, вони сміливо перетворюють ці негативи на позитив і впевнено планують успішну перспективу. Про це наша розмова з головою Засульської об’єднаної територіальної громади Сергієм Івановичем Бондаренком. Я спочатку не був прихильником децентралізації, бо у нас куди не кинь – скрізь проблеми. Але коли вникнув у її суть, то зрозумів, що це можливість по-новому почати будувати життя в селі. Чим більша громада, тим більша її спроможність до самовиживання. Тому наша сільська рада звернулася до усіх 25 сільських рад об’єднатися в єдину громаду у межах Лубенського району. Почали ми цей процес у травні минулого року. Розіслали свої пропозиції. Я їздив по селах, зустрічався з людьми, наслухався багато чого негативного, але поступово від звинувачень і образ люди перейшли до питання: «А що…
Read more...

ОБУХІВСЬКИЙ МАЙСТЕР МИКОЛА МАЙКО ДИВУВАВ ЮНИХ КИЯН

Слава про унікального обухівського майстра Миколу Майка лине ще з тих часів, коли оформлений його руками в історичному плані простір четвертої міської школи привертав увагу і освітян, і любителів старожитностей. Їхали люди до Обухова, щоб побачити цю незвичайну школу. Після демонтажу історичної експозиції вироби майстра перебували далеко від очей любителів мистецтва. Але ж душа майстра не має спочинку, а його вироби потребують спілкування з глядачами. Таку можливість Миколі Майку надала адміністрація столичної бібліотеки ім. Андрія Малишка, яка теж готується гідно відзначити 105-у річницю нашого поета-земляка. Нещодавно там виставлені його14 зменшених моделей ткацьких верстатів (з трипільської доби до ХХ століття), водяного млина, сільської кузні із горном, першої друкарської машини, плаваючої «баби» (знаряддя для забивання паль у дно водойми для будівництва мостів) та інше – усе працююче! Крім цього, Микола Володимирович привіз столичним поціновувачам старожитностей моделі українських замків. Радісному захопленню перших відвідувачів виставки не було меж. Це були школярі Дніпровського району. Вони засипали нашого майстра різноманітними запитаннями. Микола Володимирович не тільки залюбки пояснював призначення кожного знаряддя, а й показував його у роботі. Наприклад, усі моделі ткацьких верстатів по-справжньому тчуть державний прапор України. Майстер демонстрував свої філігранні вироби і закликав юних киян вивчати спадщину предків, примножувати красу навколишнього світу, бути відповідальними за її збереження. Транспортувати експонати виставки майстру допомогла ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» (Голова Правління І.В.Лавренюк).
Read more...

ОБУХІВСЬКІ «ЛУШПАЙНИКИ»: ПІДПРИЄМЛИВІ, ЖАДІБНІ ЧИ МУДРІ?

«Лушпайниками» зневажливо чи напівжартівливо називали і продовжують подекуди називати корінних обухівців приїжджі люди. Деякі місцеві мешканці вже й змирилися з цим ярликом і самі інколи вживають таку негативну характеристику комусь. Суть цієї «прозивалки» у тому, що, мовляв, ці обухівці такі скупі і корисливі, що нічим без зиску не поділяться - навіть лушпайки у них продаються. Ми вирішили усім обухівцям – і корінним, і приїжджим – до Дня міста зробити своєрідний подарунок – дослідити це явище: його походження, значення, привести факти і свідчення знаючих людей. Найперше я, як науковий працівник садиби-музею А.Малишка, дам коротку характеристику природних умов Обухова ХІХ-поч.ХХ ст., які й стали основою господарського спрямування його мешканців. Село (а тепер місто) знаходиться на рельєфній місцевості: гори чергуються з ярками, а вздовж села на кілька кілометрів пролягає низовина – колишнє русло повноводної Кобрини. Орної землі для вирощування злакових і овочів обухівці майже не мали (не враховуючи невеликих городів біля хати), чорноземи починалися з Яблуневого й Поляни. Тому люди змушені були заробляти собі на хліб різними ремеслами або йти у найми до Києва. Ще один вид доходу обухівців – торгівля. Про знаменитий обухівський ярмарок тепер знають усі. Торгували усім – нічого не пропадало, бо справжній господар ніколи не змарнує свою тяжку працю. Купити чи продати на базарі – звична річ для обухівців, бо це спосіб їх життя. Не вкрасти, не відібрати, не обдурити, а купити чи продати – цивілізований спосіб економічних стосунків. Доречно зазначити, що колись обухівські кабанники масово закупляли живність в навколишніх селах «під чесне слово» (куплених тварин селяни привозили самі до Обухова). Під «чесне слово» віддавали шкіри васильківські євреї чоботарю Самійлу Малишку (батьку поета Андрія Малишка), а розплачувався він за них аж тоді, коли вже продасть на базарі пошиті чоботи. Ось що з приводу картопляних лушпайок пригадує корінна жителька Єфросинія Антонівна Шпак. У центрі Обухова, крім великих ярмарків та базарів щочетверга і щонеділі, були ще щоденні базари. Ті люди, які не мали господарства, виносили на базар лушпайки, а купували, наприклад, у нещерівців хмиз. А лушпайки купували ті, хто мав господарство. Вони використовувалися і для годівлі домашній худобі, і для посадки картоплі. Ми постійно тримали корову, то до роботи треба було на…
Read more...

ОБУХІВСЬКИМ ПЕДАГОГАМ СПІВАЛО ТРІО УСЛАВЛЕНИХ УКРАЇНСЬКИХ ТЕНОРІВ

Класика для більшості пересічних громадян щось занадто високе і незрозуміле, без чого можна прожити, вдовольнившись простенькою, а то й примітивною попсою. Тому на масових заходах, особливо відкритих, під децибели звукової апаратури публіка слухає далеких від мистецтва, проте високовартісних, часто й досі російськомовних, співаків. Вибір сучасний слухач робить, на жаль, не на користь класичної музики. Проте вона живе, розвивається і розширює коло тих, хто знаходить в ній сенс і естетичну насолоду. Виявляється, не так складно стати прихильником класики. Просто її слід слухати. І вона стане другом і порадником на все життя. Що це справді так, переконалися організатори святкового концерту до Дня вчителя – Громадська Організація «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», яка запросила для віншування обухівських педагогів тріо тенорів: соліста Національної опери України, народного артиста України Олександра Гурця, лауреатів міжнародних і всеукраїнських конкурсів Сергія Гурця та Івана Коренівського. Їх концерт розпочався з популярної європейської класики, яку глядачі радо пізнавали і зустрічали дружними оплесками. Коли дзвінкоголосі тенори завели українські народні пісні, то кожну з них вже закінчували під овації присутніх. І вже стоячи зал слухав піднесено-патріотичні пісні, якими улюбленці публіки завершили свій концерт. Між цими музичними шедеврами у виконанні уславлених тенорів слово взяв Голова Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» Ігор Васильович Лавренюк. Він найперше подякував співакам за згоду долучитися до святкового заходу, а потім привітав тих, кому був присвячений концерт – обухівських педагогів. Він зокрема сказав: Ніхто не заперечить, що з учителя починаються і академіки, і бізнесмени, і митці. Саме ви, педагоги, навчили усіх нас не тільки абетці, а й правилам моралі і милосердя. Саме ви закладаєте фундамент майбутніх перемог ваших вихованців. Уклінно дякуємо учителям – ветеранам педагогічної праці за сотні і тисячі дитячих сердець, які вони зігріли своїм теплом і знаннями, яким дали путівку у велике життя. Учитель у цивілізованому суспільстві – це вільна творча особистість, яку мають поважати не тільки учні, а й держава. Учитель повинен своїм прикладом і фаховим рівнем робити суспільство кращим, вести його за собою. Бажаю вам, шановні вчителі – і теперішні, і ті, що на заслуженому відпочинку, - саме такого визнання, саме такої оцінки вашої праці і необмежених можливостей у вихованні майбутніх громадян-патріотів, у творенні нової Української держави. Багато хто…
Read more...

«МИ ЇЇ ЧЕКАЄМО, ЧИТАЄМО І ПЕРЕЧИТУЄМО». Відгуки про газету «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА»

Неля Данилівна РУСАН, пенсіонерка: Газеті «Народна Рада Обухова» нема ще і двох років, а ми до неї так звикли, що з нетерпінням чекаємо наступного номера. Тематика газети цікава і нам дуже близька. У кожному матеріалі пишеться про конкретних обухівських людей, їх непрості долі. Причому у дуже доброзичливому, навіть співчутливому тоні. Особливо цінні статті про наше минуле, адже вони не дають забути його, бо за минулим стоять наші батьки, діди і прадіди. Пам’ять про них ми повинні передати дітям і онукам. Кожен номер газети зберігаю, перечитую. Як прочитаю її, то аж легше і світліше на душі стає. Ніна Петрівна МИРОНЕНКО, вчителька, вул. Яровівська: Дуже рада, що і на Яр приносять газету. Ми її дуже чекаємо. З нетерпінням розгортаємо: а про що ще таке цікаве і рідне нам напише газета? Не обминаємо жодного матеріалу, читаємо раз і другий раз. Потім ділимося думками з сусідами, обговорюємо. Викинути газету не можна, бо написане в ній потрібно зберігати – дуже цінна інформація і про минуле, і про сьогоднішній день. Валентина Адамівна КЛАДНІЦЬКА (Пилипенко), вчителька, куток Шпаківка: Як добре, що така громадська газета є, в якій нема політики. Кожен її матеріал патріотичний. Вона повертає нас до витоків української нації, говорить про наші національні цінності. А публікації на місцеві теми показують нам, які ми, обухівці, талановиті, багаті душею і вмінням. Раді кожному її номеру. Бажаємо редакції наснаги і творчих успіхів. Григорій ГРИЩУК, християнський поет, с.Таценки: Для нас Обухів – завжди величавий. Талантами щедра квітуча земля. Нам рідний Обухів - зелений, яскравий – Про це всім говорить газета твоя! Газета для нас – як ота берегиня, Бо чуємо голос у шумі дібров… Тебе ми чекаєм, як Божу святиню, В якій є надія і віра, й любов!
Read more...

РОЗПОЧАВСЯ НОВИЙ НАВЧАЛЬНИЙ РІК. ВОСЬМИРІЧКА НА ХУТОРАХ

Знання історії і пам’ять про попередників – показова ознака рівня культури суспільства. Тому нам необхідно знати достеменну історію і обухівського шкільництва, яке починалося не за радянської влади, а тим більше не з початком розбудови міста у 1970-80-х роках минулого століття. Про обухівські першу і другу школи ми знали, що вони засновані ще на початку минулого століття: перша – 1913 року як земське училище, а друга – 1902 року як церковно-приходська школа. А от третя школа донедавна розпочинала свою історію від відкриття нового приміщення на мікрорайоні Піщана 1981 року. Корінні ж обухівці, а також вчителі старшого віку з теплотою в серці згадують третю школу як восьмирічку на Хуторах, а колишній її директор Михайло Миколайович Клименко має відомості про школу ще з царських часів. Про це та про проблеми сучасної освіти з ним і розмова. Побудована школа на Хуторах як земська 1914 року. Це було у власницькій частині села Обухова, де проживало багато людей. Після 1917 року земську школу було реорганізовано в трирічну початкову. Так вона працювала аж до 1946 року, коли стала семирічкою номер три. У 1962 році згідно з реформою вона реорганізована у восьмирічну. Крім основного приміщення на перехресті теперішніх вулиць Київської і Каштанової (ред. тепер тут знаходиться житловий будинок №111 з ощадбанком на першому поверсі) уроки проходили у приміщенні теперішньої школи мистецтв – тут навчалися початкові класи. Навчальні майстерні та кабінет обслуговуючої праці розміщалися в приміщенні, яке знаходилося біля молокозаводу. І лише в 1981 році на новому мікрорайоні Піщана картонно-паперовим комбінатом було споруджено нове приміщення третьої школи, яка стала вже середньою. Першого вересня класи і кабінети прийняли майже тисячу учнів. Ви належите до того покоління вчителів, які встигли попрацювати і зі старшою педагогічною «гвардією» і молодшими їх наступниками, які ще й досі працюють на педагогічній ниві. Хто керував третьою школою до того, як вона стала сучасною і середньою? Двадцять один рік (з 1948 по 1969) керувала школою Ганна Антонівна Барило. Після неї два роки був директором Микола Миколайович Чирикал, він ще повертався на цю посаду з 1977 по 1979 рік. З 1971 по 1977 рік колективом керував Віктор Михайлович Кладніцький. Я прийняв школу у 1979 році. На фото 1980 року…
Read more...

НАША КОБРИНА: БРИНІЛА МРІЯМИ, МАНИЛА В ДАЛЬ. ЛИШИЛИСЯ ЛЕГЕНДИ Й ЩЕМНИЙ ЖАЛЬ…

Це про неї, нашу річку Кобрину, сповиту давніми оповідками і теплими спогадами, яка колись була нашим предкам і оберегом, і годувальницею. Ще й немовлят не лелека приносив їм на подвір’я і не в капусті їх знаходили, а ловили в Кобрині. І мені батьки казали, що зловили мене в рівчаку біля Козаченкового містка. І по сьогодні то моє улюблене місце - не один вірш написаний там. Квітів насадила, та нема чим полити – зміліла Кобрина. Пам’ятаю, якою вона була ще в роки мого дитинства. Як корзинами ловили плітки, тюльку, в’юнів, карасів, інколи траплялися навіть коропи. Щоб ви собі уявляли, як це відбувалося: хтось попід берегом гонить граблями рибу, а у звуженому руслі інші ставлять корзину. Важливо було вчасно підхопити її, переповнену рибою. Бувало, одночасно по відру піднімали. Тюльку сіллю перетирали, луска осипалася, тоді смажили. На моїй пам’яті впіймали коропа кілограмів чотири. Навесні, коли проривав Павликовий став, - ні пройти, ні проїхати – ото риби кишіло! Риба плавала по городах! Нам, дітям, подвійна радість - не треба йти до школи! Навесні до Кобрини у її береги зліталися лелеки, бо водилося тут різних жаб, черепах, вужів – та якої хочеш живності було! Улюблена забавка малих дітей - пуголовки. На берегах Кобрини, між вербами і калиною, обухівці зростали, господарювали, кохалися, зцілювалися. Молодь складала вірші, пісні. А скільки приказок і оповідок старожилів спливло за водою! Тож, дорогі земляки, запрошую до човна спогадів про незабутню річку із очікуванням і від вас своїх розповідей про неї. Наталя Любиченко, член Національної спілки письменників України КОБРИНА НА УЯВНІЙ КАРТІ ОБУХОВА Її протяжність 13 кілометрів. Тече через весь Обухів із заходу на північний схід, ширина русла від півметра до двох, глибина – від 20 до 50 сантиметрів, площа водозабору, як стверджують спеціалісти, 37,2 кв.км. З рельєфу Обухова видно, що центральна вулиця Київська і кутки на її рівні, ставок на Кип’ячій і прилеглі до нього вулиці – це колишнє русло багатоводної Кобрини, яка формувалася з багатьох джерел, які б’ють і живлять її і досі. В неї впадають кільканадцять потічків. Початок бере річка від каплички в Панському яру і тече до ставка діда Василя. Потім до неї приєднуються потічки правого її берега. Перший…
Read more...

НЕСКОРЕНА 72-А БІЛОЦЕРКІВСЬКА ОТРИМАЛА ІМ’Я «ЧОРНИХ ЗАПОРОЖЦІВ»

Понад двадцять років армія незалежної України фактично цуралася свого коріння. Вона за своєю суттю продовжувала традиції армії радянської. Але сьогодні відновлюється історична пам’ять і справедливість, Збройні Сили України відроджують спадковість поколінь. Імена звитяжців минулого засяють на прапорах військових з’єднань, що нині ведуть запеклу боротьбу із одвічним ворогом на східних кордонах нашої держави. Указом Президента України 72-й Білоцерківській Окремій механізованій бригаді присвоєно почесне найменування «імені Чорних Запорожців». Так як більшість військовослужбовців Обухова і нашого району боронили і боронять незалежність України у складі цієї легендарної бригади, ширше розповімо про неї і її горде найменування «Чорної». З’ЄДНАННЯ «ЧОРНИХ ЗАПОРОЖЦІВ» НЕ ПРОГРАЛО ЖОДНОГО БОЮ І НАВОДИЛО ЖАХ НА РОСІЙСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИХ ВОРОГІВ Із повідомлення Історичного товариства «Чорні Запорожці» від 24 серпня 2017 р. Ми раді й горді з того, що ідея Історичного товариства «Чорні Запорожці» (ред. назва походить від чорного кольору їх одностроїв) про вшанування пам’яті елітного полку Армії УНР та присвоєння його імені славетній 72-й Окремій механізованій бригаді знайшла відгук у командира бригади, співпала із позицією військового керівництва й так швидко була втілена в життя на найвищому державному рівні. Дякуємо за підтримку цієї ідеї волонтерові Валерію Мартишку та історичному клубу «Холодний Яр». Невдовзі планується урочиста передача нашим товариством оригінального прапора Першого кінного полку Чорних Запорожців 72-й Окремій механізованій бригаді. Історичне товариство «Чорні Запорожці» виникло понад десять років тому у Перемишлі (Польща) на землях, куди було інтерновано непереможний полк Чорних Запорожців Армії УНР після трагічного завершення Перших визвольних змагань. Як духовні спадкоємці тих воїнів, так невблаганно позбавлених батьківщини, ми ставили собі за мету відновити пам’ять про це унікальне військове з’єднання, що не програло жодного бою й наводило справжній жах на російсько-більшовицьких ворогів. Бойовий шлях Чорних Запорожців почався у лютому 1918 року із Окремого запорізького загону, сформованого із захисників Києва. Далі були бої за Полтаву й Харків, похід на Крим, охорона українських кордонів, потім — друга радянсько-українська війна, звільнення Києва у 1919 році, участь у Зимовому поході, боротьба із більшовиками пліч-о-пліч із польськими союзниками, інтернування 1920 р. та припинення існування у1924 р. Сьогоднішній День Незалежності для нас назавжди залишиться особливим – славу Чорних Запорожців тепер нестимуть на своїх прапорах їх не менш уславлені нащадки, які знову звитяжно боронять…
Read more...

ДЕНЬ ОБУХОВА ПОЧАЛИ ВІДЗНАЧАТИ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Безпосередньо причетний до цього пам’ятного явища журналіст, краєзнавець, письменник Адам Михайлович Овсієнко. Він прожив довге і змістовне життя. У 90-річному віці відійшов у інший світ. Мав не тільки енциклопедичні знання, а й феноменальну пам’ять. Залишив нам багату спадщину поетичних і прозових творів. Він один із перших зайнявся і краєзнавчою роботою. Про започаткування відзначення Дня Обухова він у 2002 році розповідав: Безпосереднім поштовхом до започаткування Дня нашого міста послужила моя стаття в районній газеті «Зоря Жовтня» від 6 листопада 1986 року під назвою «Скільки Обухову років?» У газеті я вів патріотичного виховання, історико-краєзнавчу, пошукову теми. З якогось приводу редактор І.А.Самойліченко дав мені завдання написати про те, скільки років має наше місто. При написанні я звертався до багатьох доступних джерел. Наприклад, в Українській радянській енциклопедії (т.10) про Обухів прямо сказано: «Час заснування невідомий». В авторитетному виданні – «Історії міст і сіл Української РСР» (Київ, 1971 р.), авторитетному виданні читаємо: «Обухів уперше згадується в історичних документах ХІV століття, коли на його місці існувало поселення Лукавиця». І от я натрапив на біографічну повість Анатоля Костенка «Андрій Малишко», де автор на основі багатющих першоджерел висвітлював корені родоводу Малишків. Там було написано, що «перша писемна згадка про селище, яке тоді мало назву Лукавиця, належить до 1362 року, коли великий князь литовський Ольгерд вигнав з Києва монгольських баскаків». З цього історичного факту виходило, що в 1962 році Обухову виповнилося 600 років. Тоді цей ювілей не відзначався, ніхто навіть не здогадувався про нього, тим більше, що саме тоді Обухівський район був приєднаний до Кагарлицького і було тоді не до ювілеїв. А далі я написав: «У наступному 1987 році Обухову виповнюється 625 років, і цю дату варто відзначити з належною гідністю і урочистістю». У газеті було запроваджено постійну рубрику «Обухову – 625 років». А восени біля пам’ятника Леніну в центрі міста вперше урочисто було відзначено річницю першої писемної згадки про Обухів. Мітинг відкривала тодішній голова Обухівської міської ради Людмила Миколаївна Журавель, виступали люди з райкому партії, інших установ. До цієї дати була виготовлена масивна пам’ятна медаль-знак, яку вручили всім учасникам свята. От під час цього святкування і було прийнято рішення щороку у вересні проводити День Обухова. Щодо того, відколи наше…
Read more...

ДО НОВОГО НАВЧАЛЬНОГО РОКУ ОБНОВИЛИ СПЕЦОДЯГ

Як ми вже не раз писали, небайдужі до підростаючого покоління громадяни та підприємці міста багато років опікуються великими і малими проблемами дошкільного навчального закладу «Світлячок». Ось і напередодні нового навчального року у колективу цього закладу постала проблема із оновленням спецодягу. Лист на ім’я керівника одного із товариств міста і його схвальна резолюція дали можливість ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» замовити поставку спецодягу для нянь, працівників кухні та обслуговуючого персоналу закладу. Отриманим одягом задоволені і працівники садочка, і завідуюча закладом Р.І.Єременко, і члени Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА». Ірина Торощина
Read more...

ЗНАТИ СВОЮ МИНУВШИНУ ЗАРАДИ ЩАСЛИВОГО МАЙБУТНЬОГО. ЗА СИРОТУ НІКОМУ БУЛО ПОСТОЯТИ

Я, Марія Микитівна Негода (дівоче Павлик) народилася 5.02.1926 р. на Блакитівці (теперішня Волошкова), а хатнє тепло шукала по всьому світу. Пам’ятаю своїх бабусь: по матері звали Гапка, а по батьку – Ганна. Батько Павлик Микита Захарович, мама Іщенко Гапка Ониськівна. Нас було четверо: Галя (13.04.1924-19.09.2012), я і дві меншенькі Соня і Надя, яких в голодовку батько із бабою завезли в якийсь притулок. Про їх долю нічого невідомо. Голод забрав батька, а за ним – і матір. На Петровському напроти кладовища був патронат при колгоспі, де поселяли осиротілих дітей. І нас з Галею приютили. Навіть перший клас закінчила в другій школі. А в 1935 році організували районний дитбудинок в Трипіллі. Із патронатів позвозили дітей туди. Пам’ятаю, в інтернаті на той час було більше 70 дітей. Я навчалася на відмінно. Як почалася війна, менших з інтернату десь вивезли, а старших встигли довезти до Борисполя і почалося бомбардування. Галя добралася до тітки Лукери в Обухів, а я до - тітки Феськи, гляділа її дітей. Коли почали брати на Німеччину, то Галю забрали у першому наборі, вона потрапила до хазяїнів, які не обіжали, цінували її працелюбність. Зустрічалася там із земляками, варили борщ. До Німеччини не всі потрапляли по списках: хто міг – одкуплялися, а мене забрали взагалі під чужим іменем замість заможньої дівки, бо ж за сироту нікому було постояти. Багато тікало по дорозі, а потім ховалися вдома по погребах. А я і не намагалася тікати, бо ж не було у мене притулку. Я потрапила працювати на військовий завод «Кляйайзер» в місто Сальцгітер. Робили запчастини до снарядів, кругом стояли охоронці на вишках, жили в бараках. Після 9 місяців роботи нам видали пропуски, по яких ми виходили в місто. Годували один раз в день якоюсь баландою. За місяць платили по 40-60 марок. В магазинах купували товари, які продавали без карточок: буряк, моркву і брукву. Дівчата ще купували й прикраси. На буржуйках в кімнатах варили по черзі і прибирали. В 1945 році нас звільнили американці. Після повернення на Україну в кінці 1945-го року затримали в Маріуполі ще на один рік. Працювали на «Азовсталі». Усі їхали у відпустку додому, а в мене не було домівки. Та все ж…
Read more...

ВСІМ СЕРЦЕМ ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ СВОЮ І ВІЧНІ МИ БУДЕМО З НЕЮ!

Наша країна, наш народ відзначає вже 26-у річницю Незалежності, відколи здійснилася споконвічна мрія українців - бути господарями на своїй землі. З часів Київської Русі українці прагнули вільно жити, сповідувати свої традиції, не зазнаючи приниження і утисків. Та історичні умови складалися так, що на українській землі панували більш згуртовані народи-сусіди. Та, незважаючи ні на що, українці боролися за свою свободу. Ці 26 років Незалежності стали випробовуванням для всіх нас, бо будувати нове не так легко. Але немає сумніву в тому, що український народ в змозі змінити життя на краще у своїй власній державі. Тій державі, що вистраждана поколіннями українців, за яку пролито скільки крові наших предків. Впевнений у безхмарному завтрашньому дні України. Як швидко він настане, залежить від нас, наскільки самовіддано ми працюватимемо на благо Батьківщини, свого міста, своєї громади. Нехай мрія про краще життя окриляє нас на нові звершення, на нові добрі справи в ім’я нашої України, її майбутніх поколінь. У нас для цього є всі ресурси, інтелектуальний потенціал і бажання, особливо талановиті наші діти і молодь. Від імені Громадської Організації «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» запрошую до активної співпраці усіх обухівців у здійсненні різноманітних проектів з розбудови соціально-культурного простору нашого міста. Вітаю зі святом і бажаю добра, миру, щедрої долі, успіхів у всіх справах і починаннях, єдності і порозуміння в утвердженні Незалежної Соборної України! Голова Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» Ігор ЛАВРЕНЮК
Read more...

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм