ЛЮБОВ ДО БАТЬКІВЩИНИ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛЮБОВІ ДО БОГА І СТВОРЕНОГО НИМ СВІТУ

У кожного своє поняття Батьківщини, кожен по своєму її любить і по-своєму несе відповідальність за її благополуччя. Здорове суспільство дбає і про економічну могутність держави, і про її міжнародний авторитет, та особливо про своїх найстарших і наймолодших громадян, бо саме ставленням до них оцінюється якість суспільства. Прикладом того, як послідовно і наполегливо, не оглядаючись на державу, по цеглинці будується омріяне суспільство справедливості і християнської любові, є церковні громади. Без державних коштів, власними зусиллями, руками і серцем, вони утверджують державу, де живуть і житимуть їхні діти, де повинні бути щасливими усі без винятку діти. А літо як канікулярна пора дає їм найширші можливості організувати для школярів не тільки відпочинок від навчання, а й активне пізнання світу і себе в ньому. Вміло поєднують ці два важливих завдання віруючі Обухівської громади євангельських християн баптистів «Спасіння», які вже 20 років поспіль організовують влітку на базі своєї церкви дитячий табір під красномовною назвою «Ковчег». До цього затишного куточка на вулиці Каштановій прибувають діти різного віку, різного світогляду, з різних сімей і з різним настроєм. Як організовується злагоджена робота табору і як відпочинок в «Ковчезі» змінює дітей, розповідають члени громади та люди, яким довелося безпосередньо познайомитися з умовами і принципами виховання в ньому. Влад Кашуба, пастор церкви: - Так як наш табір працює ще з 1998 року, то ми маємо неабиякий досвід в організації змістовного відпочинку дітей. Він ґрунтується на знайомстві і осягненні християнських принципів, біблійної історії. З дітьми весь час знаходяться наші старші лідери-вожаті, вони пройшли навчання в християнській організації «Пшеничне зерно», з якою ми тісно співпрацюємо, яка ділиться з нами матеріалами, методиками. Чим би не займалися діти – спортом, іграми, у гуртках – наші наставники прививають їм зацікавлення християнськими принципами життя і поведінки, спонукають аналізувати свої вчинки з точки зору християнської моралі. Цього року у першій зміні табору відпочивали сорок троє дітей з Гірської спеціалізованої школи-інтернату, що на Луганщині. Програму для них ми будували трохи по-іншому, намагалися влаштовувати більше екскурсій, щоб вони і Хрещатик побачили, і в Макдональсі побували, і в парку «Київська Русь». Як нам не складно було організувати все для них, ми не жалкуємо, що подару вали цим дітям з так званої «сірої…
Read more...

Майстриня народного одягу Тамара ФЕДЮК: «НАРОДНИЙ СТИЛЬ СЬОГОДНІ В ТРЕНДІ»

В ілюстрованому альбомі «Обухівський ярмарок народної творчості», що вийшов минулого року, є сторінка, присвячена майстрині українського традиційного вбрання Тамарі ФЕДЮК. Вона єдина на Обухівщині обрала такий мистецький напрямок. У 2012 році до Дня Обухова в Обухівському краєзнавчому музеї була її персональна виставка. Від створеного її руками вбрання – чи відтвореної обухівської керсетки, чи стилізованого пальта – не можна відвести очей. Тамара Григорівна й сама так вдягається, що усі зустрічні люди проводять її завороженим поглядом. У чому притягальна сила українського народного одягу? Які його елементи і мотиви вона любить використовувати у пошитті сучасного вбрання? Як наше суспільство і держава ставляться до цього безцінного скарбу, який є не тільки зовнішньою візитівкою українця, а й демонструє глибинні пласти високодуховної національної культури? На ці запитання відповідає Тамара Федюк. Народилася я і виросла в Коростишеві на Житомирщині. У дитинстві і молодості я була дуже далека від усього народного, українського. Мені трохи смішно було, наприклад, як бабуся дорожила своїми білими вишитими фартухами. У школі щось вишивала, але знань щодо вишивки не було. Після закінчення Київського технологічного інституту харчової промисловості я працювала технологом на Трипільському біохімзаводі. Зацікавлення вишивкою почалося з подарованої мені тіткою сорочки, якою я пишалася. Згодом я її відтворила. Вже значно пізніше, коли почала займатися у студії українського народного шитва «Арія» при музеї Івана Гончара у талановитого майстра Юрія Мельничука, я зрозуміла, що хрестик і чорно-червоні квіти на тій сорочці – це не наша традиція, а привнесене нам у дев’ятнадцятому столітті з Європи. Наше – значно красивіше і глибше. Я взялася ретельно вивчати історію саме українського вишиття, у тому числі й рушникового, традиційні його техніки. Це таке багатство, яке неможливо осягнути. По-перше, у тому, що кожен край України має свої характерні особливості вишивки, по-друге, справжня вишивка володіє не тільки надзвичайною красою, а і якоюсь магічною притягувальною силою. Дехто чув, напевно, про борщівські сорочки. Це прикарпатська густа вишивка чорною вовняною ниткою. Якось у Львові я побачила, як виходили з церкви пані у цих сорочках. Скільки гідності, шляхетності і пишності було у їх поставах! Як би зовсім по-іншому вони виглядали, коли б були вдягнуті у якийсь сучасний ширпотреб. От що таке народна традиція, от що таке народний костюм!…
Read more...

Член Національної Спілки письменників України Наталя ЛЮБИЧЕНКО: «ДОСИТЬ СТРАЖДАТИ І ЖАЛІТИСЯ - ЧАС ЙТИ ВПЕРЕД, ПЕРЕМАГАТИ І РАДІТИ»

Нещодавно побачила світ нова книга нашої землячки Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками». Такого плану видання рідко з’являються на літературному полі, бо їх написання потребують неймовірних зусиль не скільки у клопітному зборі матеріалу, скільки в авторському співпереживанні того, про що пишеться, в емоційному і психологічному напруженні. Але Наталя Василівна, як корінна обухівка, не відмовилася від цього задуму і взялася за його реалізацію. Так як вихід книги набув у місті неабиякого розголосу, є привід напередодні Дня незалежності України разом з письменницею заглянути в нашу недалеку історію – таку складну і болісну, щоб зробити певні висновки. З чого почалася книга? Вже кільканадцять років я записую свідчення моїх земляків про їх минуле життя, адже в них – жива наша історія, наша гордість і наш біль. Їх назбиралося на цілу книгу, яку я назвала «Спогади, навіяні вітряками». У моїх співрозмовників – різні долі, різні шляхи. Та є таки спільне – прагнення бути щасливими навіть в отих страшних умовах голоду, війни і втрат. Бо інколи не в змозі осягнути, осмислити усю масштабність трагедії нашого народу. На жаль, і понині ця незагойна рана сочиться. Тож нам усім треба поміркувати над спогадами старожилів і перейнятися власною долею і долею рідної України. До книги увійшли уже опубліковані спогади і нові. Найперша моя публікація ще шкільних років – «Слідами подвигів» у райгазеті «Зоря Жовтня». А початком мого усвідомленого дослідження минулого обухівських родів стали спогади 96-річної Ольги Федорівни Третяк під назвою «Господня нагорода за доброту», опубліковані в «Обухівських вістях». Так обухівська громада знайомилася зі своїми поважними старожилами. А згодом на замовлення редакції міської газети я започаткувала авторську рубрику «Доки пам’ятаємо», де я із збереженням лексики подавала зафіксовані мною спогади обухівських старожилів. Їхніми устами промовляло до нас минуле – страшне і трагічне. «А тривожимо ваші душі, шановні читачі, - писалося в газеті, - не з метою нажахати, а щоб поставити надійний заслін злу на нашій землі». І полилися весняною повінню спогади обухівців про знані родини хліборобів, садівників, чорнобильців, музикантів. І до цих пір, боячись розправи за правду (а чи не забере КГБ?), ці зморені бідою і безправ’ям бабусі почали говорити про те, про що десятиліттями мовчали. Вони повірили, що комусь потрібна їхня правда.…
Read more...

ПРИВІТАЛИСЯ І ОБНЯЛИСЯ РУШНИК ОБУХІВСЬКИЙ З БОГУСЛАВСЬКИМ

У липні-серпні виставку «Рушники Малишкового краю», організовану спільними зусиллями Обухівського музею-садиби А.Малишка і ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», приурочену 105-й річниці нашого поета-земляка, приймав історичний Богуслав на Київщині. Виставці випала честь розміститися в історичній будівлі – кам’яниці ХVІІ ст. Причому у ній зараз день у день десятками і сотнями людей тчеться славнозвісний богуславський рушник на рекорд Гіннеса, адже Богуслав - центр традиційного ткацтва. Тому з виставкою обухівського «шитого» рушника ознайомилися багато богуславців, які долучилися до рекордного ткання рідного рушника. А обухівці, у свою чергу, були в захопленні від музеїв цього древнього (з часів Ярослава Мудрого) містечка, якому пощастило ще й у тому плані, що в його центрі красуються вцілілі у веремії двадцятого століття кілька історичних будівель. Навіть міська рада знаходиться у такому віковому приміщенні. Так що на днях виставка «Рушники Малишкового краю» у Богуславі була урочисто закрита і перебазувалася до Київського обласного археологічного музею, що в Трипіллі. Олена Артюшенко, ст. наук. працівник Обухівського мізею-садиби Андрія Малишка
Read more...

ЛАНДШАФНИЙ ПАРК БУКИ: РУКОТВОРНА КРАСА, ДОСТУПНА ВСІ

 Любов доЛАНДШАФНИЙ ПАРК БУКИ: РУКОТВОРНА КРАСА, ДОСТУПНА ВСІМ Батьківщини починається з любові до рідного краю. Цю істину підтверджують і члени Громадської Організації «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», які тільки цього сезону здійснили чотири поїздки в цікаві куточки Київщини та за її межі. Обухівці познайомилися з могутніми експонатами столичного музею авіації, потім любувалися вінницькими співаючими фонтанами, відкрили для себе одну з перлин Шевченкового краю – місто Черкаси (про це читайте окремий матеріал), а остання поїздка – це чарівний і неповторний ландшафтний парк в селі Буки Сквирського району. Майже усі учасники подорожі і не підозрювали, яка рукотворна краса знаходиться поруч з нами. Часи пишних Бердяєвсько-Горчакових маєтків, на жаль, давно пішли у небуття, а за приклад колишньої слави вишуканих парків нам служила тільки Уманська Софіївка. Тому ландшафний комплекс у Буках перевершив усі сподівання подорожуючих – не тільки неймовірною красою, а й тим, що вона доступна всім. Парк заснований 1996 року. Місцевий підприємець Іван Суслов викупив 2,7 гектара землі, яка була під звалищем. За кілька років він тут розбудував не тільки маєток для своїх 30 прийомних дітей, а й парк з трьома церквами, фонтаном, водоспадом, пам’ятниками, скульптурами, звіринцем. Вражає якість роботи проектантів, дизайнерів, будівельників. Уся ця краса відкрита для відвідувачів. У кожного з обухівців майже одночасно виникла думка: так повинні ставитися до рідної землі і до співгромадян усі заможні люди. Ось діляться своїми враженнями від відвідання ландшафтного парку в Буках учасники поїздки. Рябоконь Алла Петрівна: «Подорож видалася такою пізнавальною, цікавою і веселою, що не вистачає слів, щоб в усій повноті про це сказати. Крім екскурсійної програми, ми ще й відпочили в прекрасному куточку природи, поспілкувалися, поспівали». Левченко Тамара Павлівна: «Я вперше взяла участь в екскурсійній поїздці. Сама її організація бездоганно продумана і організована. Ніхто не був обійдений увагою, усе доречно і до ладу. Я знайома з роботою працівників Громадської Організації ще з проведення ними майстер-класів для молодших школярів. Вони довели, що їм під силу ще й такий – екскурсійний - напрямок роботи. Дуже задоволена поїздкою, побаченим і відчутим. Усвідомлюю, яка безмежно красива наша Україна, усі її краї». Могутова Галина Олександрівна: «Важко висловити ті почуття, які нас переповнювали. Приємно здивована, що успішна людина-підприємець не сховала свої статки за…
Read more...

Чарівні Буки

Останній день робочого тижня. Ми всі знову в дорозі. Знову нас очікує зустріч з прекрасним… Зручно вмощуємося на сидіннях в нашому затишному автобусі і вирушаємо в путь-дорогу. Сонечко всіх нас ніжить своїм щедрим теплом. Ранок чудовий. За вікном автобуса бачимо уже скошені поля, відцвілі соняшники, які наливаються смачним насінням, кукурудзу, що красується своїми початками. Все в свій час радує нас врожайністю. Адже це господар-серпень господарює повсюди і дарує людям чудовий настрій. Під’їжджаємо до с. Буки, де нас зустрічає своєю величчю і неповторністю чудовий, неперевершено красивий храм. Тут же поряд і дзвіниця з ангелами–охоронцями, і фонтан, чарівний пейзаж з каменю та квітів. Тут тобі і місточки бажання: на любов, щасливе сімейне життя та достаток, і ангели-охоронці на добро та щастя. А під ногами на місточку хлюпочеться тепла водиця річки Роставиці, яка зачаровує своєю красою та величчю. Ми в захваті споглядаємо гранітні схили, водоспад, пінні бризки води. Це неперевершено. А ось на камінчику спочиває черепаха Тартіла з Буратіном. Поряд бесідка з ангелом-охоронцем сімейного життя. Неподалік в струменях води ніжиться красуня-русалонька. Невдовзі підходимо і до казкового дубу, де прогулюється вчений кіт, а дракони його охороняють. Неподалік в потаємну куточку двоє: він і вона зачаровано дивляться один на одного. Поряд висока гранітна стіна, яку охороняють демони-охоронці. Все казково, чудово. Далі наш шлях пролягає до міні-зоопарку, де зустрічаємо лева - царя звірів, що прогулюється у вольєрі та зиркає на нас з цікавістю. З сусідньої клітки чути ревіння ведмедиці, поруч з нею прогулюється її синочок мішутка-малютка. І знову тече поруч річка Роставиця, вся в неповторній красі. Повертаючись назад, споглядаємо слона, що обливає себе з хобота водицею, рятується від спеки, а серед річки красується фонтанчик. На березі ж зручно вмостилася жабка зі своїми дітками, очікуючи, хто б до них підійшов і пригостив їх копієчкою на щастя, добро і достаток і щоб нікого «жаба» не давила… Все споглянуте дарує нам чудовий настрій. Ми в захваті! Невдовзі чудовий відпочинок біля річки –чарівнички і вирушаємо додому. Величезна вдячність І. В, Лавренюку і його команді за цю зустріч з прекрасним в нашій ненці Україні. Україно, моя Україно, Ти світанків моїх бистрина, Де злилися навік, воєдино: І наснага, й любов, і весна. Квітуй…
Read more...

Як Зелений боровся з бандитами

Раніше про отамана Зеленого розповідати було заборонено. Але моя бабуся розповідала таке. Зеленого в Обухові боялися. Часто можна було почути пропаганду, що це бандит. Але, незважаючи на погрози більшовиків, дехто з обухівців воював у дивізії Зеленого. Подейкували, що це були брати Оленченки, Чирикали, хтось із роду Хабрик. Рідні боялися комусь про це сказати. Про Зеленого можна сказати багато доброго. Через Попову гору пролягала дорога на Трипілля. Це була дорога життя, яка зв’язувала Обухів і навколишні села з Києвом. Селяни йшли до Трипілля, а звідти по Дніпру плили до Києва, везли якусь домашню продукцію, а звідти – керосин, сірники, сіль. А це було справжнім багатством, бо під час розрухи такі товари в Обухів не привозили. І от справжні бандити підстерігали селян. Вони убивали людей, забирали їх пожитки. Тому вздовж дороги на Київ стояло багато хрестів, що свідчили про загибель селян. Обухів був спокійним селом. Жителі не замикалися на ніч. Влітку спали на сіні – на подвір’ї чи в клуні. А тоді почали до селян «гості» заходити. Зброю можна було роздобути просто десь у полі, чи на дорозі. Ось такі бан дити приходили до селян. Стукали у вікна і вимагали на лопаті подати у вікно гроші чи цінності, лякали зброєю. Селяни віддавали останнє. Люди знали, хто це робив, але вдіяти нічого не могли. Про це дізнався отаман Зелений. Рішення приймає жорстоке, але справедливе: посеред ярмаркової площі поставили шибениці і повісили ватажків бандитів. Дозволили забрати тіла тільки на третій день. Після цього вже ніхто не наважувався грабувати селян. Записала Науменко НадіяОлексіївна, м.Обухів, 1980-ї р. з кн. Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками»
Read more...

НЕЗАБАРОМ – ДРУГИЙ ДИТЯЧИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ КОНКУРС «ПОБАЧИТИ СВІТ ОЧИМА ДИТИНИ»

Помітним явищем у літературно-мистецькому житті нашого міста стало започаткування і проведення Першого дитячого конкурсу «Побачити світ очима дитини». Він спонукав обухівських дітей не тільки взятися за перо і пензля (багато з них змалечку дружать з ними) , а й спробувати позмагатися за право бути цікавішим, оригінальнішим, дотепнішим. Результати конкурсу не розчарували ні його організаторів, ні учасників. Вихід яскравого альбому, урочисте нагородження переможців і відзначених, без сумніву, залишиться у їх пам’яті назавжди. А ідея благодійного аукціону дитячих творів, народжена і реалізована в Обухові ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», була підхоплена в інших куточках України і успішно продовжена. З початком нового навчального року розпочнеться перший етап Другого дитячого конкурсу «Побачити світ очима дитини». Він покличе до творчості дітей різного віку. Нагадуємо, що літературні і художні твори оцінюватимуться у трьох вікових категоріях. А своїми враження від участі у Першому конкурсі ділиться його переможниця Вікторія ВЯЛКОВА, отримала перше місце в літературному етапі конкурсу у старшій віковій категорії, авторка фантастичного твору «Гармоніка». "Я люблю українську мову і літературу, багато читаю, мені дуже подобається писати твори. Теми народжуються самі собою, виникають різні асоціації. Люблю спілкуватися з людьми, враження від цього теж впливає на мої творчі вправляння. Особливо корисне спілкування зі своїми ровесниками, для яких теж небайдужа творчість. Наприклад, серед переможців конкурсу – і Аня Штефан, з якою я добре знайома. Я заохотила до участі у конкурсі і свою однокласницю Яну Завгородню, вона створила дуже цікаву ілюстрацію до мого твору і посіла в ньому третє місце. Цей літературно-художній конкурс – це реальна можливість для кожної дитини чи підлітка перевірити себе на спроможність наполегливо працювати, шукати свої способи самовираження, не відступати перед труднощами, не боятися починати ще і ще. Як показали результати конкурсу, творчі зусилля ніколи не бувають марними, вони обов’язково приносять плоди. Тож велика вдячність організаторам конкурсу і перемоги тим, хто торуватиме свій шлях до вершин творчості."
Read more...

Подорожуємо з НАРОДНОЮ РАДОЮ ОБУХОВА мальовничими куточками Черкащини

26 липня активісти громадської організації « Народна рада Обухова », яку очолює відомий в місті підприємець, меценат Ігор Васильович Лавренюк, вирушили в захоплюючу подорож до мальовничих Черкас. Поїздка обіцяла бути цікавою та інформаційно наповненою, адже супроводжувала екскурсовод, майстер своєї справи Ставнійчук Тамара Аркадіївна, знанням з історії якої позаздрили б навіть професори. Першим з історичних пам’яток нас вітало с. Мошни, тут ми мали можливість споглядати величну споруду першої половини XIXст. - Спасо – Преображенську церкву, побудовану на замовлення князя Воронцова. Своїм зовнішнім виглядом вона нагадує Воронцовський палац в Криму, адже автором обох проектів був Дж. Торічеллі, а неподалік від церкви збереглася ще одна унікальна пам’ятка – два дерев’яних корпуси, колишньої земської лікарні – витвір мистецтва відомого київського архітектора В.Городецького. Жваво обговорюючи побачене ми незабаром дісталися м. Черкас. Сьогодні – це промисловий, культурний та освітній центр, відомий як осередок формування Козаччини, з населенням більше 280 тисяч. Ми були здивовані тим, що в Черкасах, як і в Києві є Поділ, вулиця Хрещатик, бульвар Т.Шевченка та парк Перемоги. Цікаво було дізнатися, що існує п’ять версій походження назви міста: від найпростішої (підтримуваної істориками) про те, що назва напряму походить від етнонімів адигських народів до сучасної версії - суть якої полягає в європейському корінні. Сучасне місто поділяється на 2 райони – Сосновський і Придніпровський. В Черкасах розгалужена система Вищих навчальних закладів ( найвідоміший Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького). У місті працюють декілька театрів, 3 кінотеатри, обласна філармонія, численні музеї, а також є свій планетарій. Черкаський бульвар Шевченка є центральною вулицею міста, сьогодні він є чи не найдовшим бульваром у Європі. Його довжина сягає понад 65 км. на схід, а ширина 32м. З ним перетинається велика кількість вулиць і всі під прямими кутами. Бульвар засаджений каштанами і тополями, дороги мають по дві смуги у кожному напрямку. Цікавим фактом є те, що статус бульвару вулиця отримала 1989р. Не менш вражаючим був сучасний Палац одружень (колишній будинок грабаря Щербини), споруда сучасної філармонії, будівля редакції газети «Черкаський край» (арх. В.В. Городецький). Також пам’ятним та хвилюючим для нас стало відвідування Свято – Архангело - Михайлівського кафедрального собору у Соборному парку. А хто з вас хоч раз в своєму житті побував в…
Read more...

БАБУСЯ ГАННА З ПАНСЬКОГО ЯРУ

Народилася Ганна Яківна Іщенко (1907-1998) в мальовничому селі Григорівці під Обуховом. Тендітна дівчина вийшла заміж за обухівця Василя Яковича Іщенка (1907-1978). Кмітливій господині довелося класти на свої плечі нелегкий тягар роботи, бо ж коханий Василь з Другої світової війни інвалідом ІІ групи. Подружжя виховали двох синів – Петра і Володимира. Десь в 60-х роках Ганна Яківна звихнула ногу та й сама ж вправила. Вміння їй передалося від григорівської бабусі, яка на той час допомагала людям. Після вдалої спроби вже і люди почали звертатися до Ганни Яківни по допомогу. А так як вона працювала в колгоспі, то й чутки розлетілися швидко. Допомагала багатьом людям – і не тільки з Обухова, а й з усієї України, навіть з Європи. Бабуся була акуратна дбайлива господиня, з глибоко віруючим серцем. Свої знання по вправлянню передала внукові Сергію. Ганна Яківна Іщенко була дуже щирою і світлою людиною. Про неї згадують люди із великою шаною. З кн. Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками»
Read more...

ЯБЛУНЕВА ЛЕГЕНДА

Спогади жительки мікрорайону Яблуневий (у минулому Петровського), ветерана педагогічної праці Ольги Іванівни Кравець (10.02.1944). Ще з дитинства наслухана різних легенд, оповитих казковістю. У деякі щиро вірила, оповідала учням для наслідування. Протягом життя сама ставала свідком майбутніх легенд. А пролине час і моя розповідь про наш райський сад стане однією з них. Надвечір’я. Сиджу під стріхою батьківської хати, котик заколихує муркотінням. Бачиться мені під блакитним небом оксамитово-рожевий килим, який колишуть мелодійні бджілки. А по ньому котиться сонце і пірнає в глибінь райського саду, який є часточкою і моєї долі. З розповіді батьків, найпершим садівником пам’ятають Марка Несторовича Тільного (1902-1980). Зразу через дорогу за теперішнім Будинком культури стояло багато колгоспних вуликів. Пасічником був Омелян Деревинський, а згодом бджолярську справу унаслідував його син Микола Омелянович Деревинський. Медоносили бджілки із свого ж розкішного саду, в якому спочатку росли чотири ряди яблунь сорту донешта, два ряди білого наливу, потім ряди антонівки, золотого кальвілю - все це квітуче видовище розлягалося аж до лісочка. Тут на цьому місці зараз дитсадок «Пролісок» і приватні господарства. У міжрядді молодих щеп завжди садили городину. Бригадиром овочево-садової бригади був Іван Кононович Старук. Уся територія відділялася ровом, який духм’янився різнотрав’ям. По периметру на дроті бігали великі собаки-охоронники. Часто і нашого Боцмана-розумника брали в сторожі. За його службу батьку восени давали мішок яблук. Сторожами були Самійло Хтодосьович Форноляк, Григорій Йосипович Школьний, Микола Трохимович Говорун. Ніхто не наважувався красти яблука і овочі. Бережно і відповідально ставилися до саду. І він дякував гарними врожаями. Щодня відправляли повну машину з ящиками відбірних врожаїв до Києва. Врожай збирали робітники овочевої бригади (в основному жінки), частенько долучали і учнів до роботи в саду, особливо навесні до обкопування, де трактор не розорав. Також гілки зносили. Працювали з охотою, бо там якась чарівна аура була. Дерева ставали свідками закоханих поглядів, майбутніх мрій юності. Пам’ятаю, як сідали на розлогі гілля і погойдуючи ногами, смакували соковитими яблуками. І зараз відчуваю оте дивне тепло в долонях, коли торкалася дерев того саду, хоч вони давно знищені. А Грушки (грушевий сад) за Будинком культури допомагали садити ми, учні. Якраз у суботу перед Пасхою. Тодішня влада постійно влаштовувала суботники на великі свята, навіть у Великодню неділю ми…
Read more...

«ЯКБИ НЕ МИ, ТО БАГАТО КАЛІК ХОДИЛО Б ПО СВІТУ»

Розповідає Воробей Галина Петрівна (16.05.1961 р.н., м.Обухів) про свою маму Жевагу (у дівоцтві Литвин) Ольгу Василівну (15.09.1918-22.06.2002 р.ж.). Народилася мама у Векли Луківни (1885 р.н.) та Василя Григоровича (1890 р.н.) Литвинів в Обухові на Піщаній. Їх хата стояла на місці теперішнього комплексу «Казка». В родині було 9 дітей, вижило семеро. Ольга, як і всі діти того покоління, вже з трьох років воли пасла, ходила по людях, потім закінчила три класи Обухівської третьої школи. Тринадцятирічною подалася до Києва «за компанію» із старшими дівчатами. Пригадувала, як усі посідали їсти, а Ольга пішла в дорогу без харчів. То тільки одна дівчина поділилася з нею їжею. Через багато років її мама впізнає, коли та прийде до неї вправляти спину. У Києві вона пішла по Хрещатику, де їй зустрілися два чоловіки, один з яких – дядьо Ваня (викладач медінституту Іван Живаго), запросив до себе у помічниці. Часто потім згадувала його з великою вдячністю за доброту, за науку. Вона скрізь супроводжувала його, у тому числі і на лекціях. Маючи відмінну пам’ять, усе почуте від нього зафіксувала на все життя. Він їй допоміг і закінчити терапевтичний факультет медінституту. Під страхом репресій дядьо Ваня зі своїм сином Борисом перед війною виїжджають до Америки, а мама Ольга повертається до Обухова і йде в колгосп. Під час німецької окупації дев’ять разів її намагалися вивезти на примусові роботи до Німеччини, але вона втікала. А коли зайшли наші, то вона пішла на фронт. Воювала зенітницею у складі І Українського фронту. Дійшла до річки Одер. В останні місяці війни одружилася з військовим, який пропав під час останнього бою, який тривав вже після оголошення перемоги. Після повернення додому у неї у квітні 1946 р. народився син Анатолій. Так як усі її документи, у тому числі і фронтові, згоріли, то вона пішла працювати не лікарем, а дояркою в колгосп. У 1959 р. вийшла заміж за вдівця з двома дітьми Жевагу Петра Миколайовича. У 1961 р. у них народилася я, Галина. Коли почала практикувати мама? Ще із замолоду. У неї була вроджена чутливість пальців, особливо відчувала нерви. Спочатку допомогла одному чоловікові, після цього пішли інші люди. Перебувало у нашому дворі тисячі людей з усього Союзу. Про неї…
Read more...

ХРАМ НА СЛАВУ БОЖУ І ДЛЯ БЛАГА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Споконвіку зводили наші предки храми неземної краси для того, щоб після трудів праведних зібратися разом і соборною молитвою подякувати Всевишньому за його милість, уклінно попросити гарного врожаю і родинного благополуччя. Для спорудження храмів кликали найвидатніших майстрів, які, отримавши благословення на Божу справу, бралися за роботу. Долучитися до зведення храму мав за честь кожен християнин: хто коштами, хто безпосередньою участю в будівництві, хто моральною підтримкою. На цих же засадах споруджуються храми, церкви, каплиці і по сьогодні. Загальновідомо, як після утвердження незалежності України відновлювалися сотні храмів, зруйнованих атеїстичною радянською владою. Кошти на цю благородну і патріотичну справу надавали переважно закордонні українці-меценати. За роки незалежності розвинувся власний бізнес, стали на ноги вітчизняні підприємства. Їх засновники, хто мислив по-державницьки, розуміли, що побудувати міцну державу можна лише на міцних духовних підвалинах. Тому такі підприємці все сміливіше стали допомагати християнським громадам у спорудженні храмів. Своя історія спорудження приміщення храму з допомогою благодійників і в Хресто-Воздвиженської громади УПЦ, що на Антенному полі. Спочатку їй активно допомагав колектив картонно-паперового комбінату. А п’ять років тому проблемами спорудження храму зацікавився обухівський підприємець та меценат Василь Васильович Скарлат: Коли ми почали співпрацювати з Василем Васильовичем, на той час ми встигли звести лише півстіни, - розповідає настоятель громади о.Андрій Брега. – Професійно і відповідально взявся Василь Васильович за продовження будівництва. Він проникся усіма аспектами складного будівництва, а для себе ми відкрили в ньому порядну і високодуховну людину. Ми вдячні йому і Богу ще й за те, що вслід за ним до благодійної допомоги нам долучився і його партнер Ігор Васильович Лавренюк. Про потреби нашої громади вони знають не тільки від мене, як настоятеля. Безпосередні зустрічі з громадою дають їм повне уявлення і про будівничі справи, і про особисті проблеми наших прихожан. Ці два благодійники не залишають їх поза увагою. З кожним днем все чіткіших форм, все кращого вигляду набуває наш храм. І у своїх молитовних зверненнях до Бога ми дякуємо за цих людей, молимося за їх родини, за всю обухівську громаду. За такий безцінний внесок Василя Васильовича й Ігоря Васильовича у спорудження нашого храму у 2015 році їх обох було відзначено церковним орденом Андрія Первозванного. Але найвищою нагородою їм нехай буде наша щира…
Read more...

ОБУХІВ1905-ГО: ХТО ГРОМИВ ЄВРЕЇВ І ХТО ЇХ РЯТУВАВ. Спогад громадянки США Варвари Антонівни Крамаренко-Діберт

Кілька років тому мені потрапили до рук спогади Варвари Антонівни Крамаренко-Діберт, які проливають світло на багато подій першої половини буремного 20-го століття. Прийшла черга з ними ознайомитися і обухівцям. Із цих спогадів чітко проглядається «гібридна» підступність російської імперсько-більшовицької політики, у т.ч. і в єврейському питанні. В 1905-1906 роках прокотилася хвиля єврейських погромів по українських містах і містечках. Починала ці погроми нікому невідома в цій місцевості купка людей, до яких потім приєднувалася здеморалізована частина й місцевого на­селення. Один з таких погромів відбувся в містечку Обухові Київського повіту. Священиком там був мій дід по матері о. Володимир Ле­вицький (ред. з 1903 по 1913 р. був настоятелем Воскресенської-Миколаївської церкви, що знаходилася на місці теперішнього приміщення міської ради). Садиба його була на головній вулиці, напроти базарної площі, навкруги якої були єврейські будинки й будиночки. Коли служниця повідомила о. Володимиру, що в містечку йде по­гром єврейських приміщень і багато євреїв, в основному жінок з діть­ми, біжать з криком і плачем через площу до головної вулиці, то о.Володимир наказав служниці відкрити ворота та хвіртку й поста­вити при вході до воріт маленький столик. Сам о. Володимир одягнув поверх ряси єпітрахіль, в руки взяв хреста і почав служити мо­лебень за здоров'я «Його Імператорського Вєлічества Миколи ІІ» й співати "Боже, Царя храні». Служниця, яка стояла коло хвіртки, запрошувала переляканих єв­реїв забігати в двір та ховатись в підвалі будинку. Приголомшені співом "Боже, царя храні» та врочистим вигля­дом старшого священика з хрестом в руках, погромники захололи від несподіванки й зупинились, а деякі попадали на коліна й по­чали хреститися, як то робили в церкві при співі «Боже, царя храні». Після цього о.Володимир звернувся до погромників зворушливим закликом не робити людям зла, а повернутися до своїх домів та зай­нятися своїми справами. о.Володимир потім розповідав, що серед погромників він не ба­чив ні одного знайомого обличчя - ні парафіян, ні громадян містеч­ка (!). На другий день до нього завітав один із чиновників місцевої жандармерії і сказав: " Батюшка, ви не в своє діло вмішалися і це буде мати свої наслідки». І справді, наслідки проявилися в тому, що о. Володимир Левицький не діставав декілька років при­значеної йому ще перед тим вищої нагороди протоієрея - митри. Сусіди о.…
Read more...

ОБУХІВСЬКЕ ДИВО В ПАНСЬКОМУ ЯРУ

Всевишній створив природу, живі істоти, Всесвіт, наш внутрішній світ. Ніякій людині це не під силу. Все творилося для любові і процвітання, але ми, люди, ніколи не хочемо розгледіти Божі дари і добрі наміри. Я, Єфросинія Антонівна Шпак, маю поважний вік і хочу засвідчити Господні дива, про які чула від старожилів та й сама не раз була їх свідком. В Обухові є чудодійна капличка для тих, хто з вірою Божою в щирім серці з неї набирає воду. Знаходиться вона у Панському яру, навпроти радгоспної тракторної бригади, де комплекс був. Щороку у десяту п’ятницю після Великодня її освячують. Пам’ятаю із дитинства, тоді був хресний хід на чолі з отцем Афанасієм із Свято-Михайлівської церкви, що на автостанції. Починали із освячення Ракової криниці поблизу церкви, потім - Колошиної (на самому березі по вул. Пушкіна), а тоді освячували криницю в Мазиковщині. На жаль, останню радгосп закидав і поставив очисні споруди (на Яблуневому навпроти аптеки). У ній була добренна цілюща вода. А далі йшла юрба людей до Панського яру. Не тільки в десяту п’ятницю проводили цей обряд, бувало і в посушливе літо, і на Григорія 6 травня. Молилися, дбали про врожай. Розказувала мені свекруха Євдокія Іванівна Шпак (1887-1974). У селі Красному під Обуховом жила багатюща сім’я. А була у них одна-єдина доросла дочка, носила червоне гарне намисто, але чогось потеряла ум. Куди тільки не кидалися батьки та вже й змирилися. Вона часто залишалася сама дома. А то якось зникла аж на три дні. Може, вже й оплакали її батьки. Аж раптом приходить дочка додому сама – весела, при ясному розумі. І розказує: йшла полем і зустріла старця. Він узяв за руку і повів до кринички. Загадав помолитися і вмитися водою – чистою, як шкло, що й дно було видно. Вона все так і зробила. Коли нахилялася до води, намисто спало із шиї. Оглянулася, а той старець хтозна де й дівся. Батьківської радості не було меж, дякували Богу, молилися, сіли на воза та й поїхали до тої кринички. Дорогу показувала сама дочка. Переконалися, що намисто таки справді лежить на дні. І з собою набрали цілющої води. Той чоловік зразу ж поставив хрест біля кринички, зробив капличку, поставив лампадку.…
Read more...

Черкаські парки та архітектура здивували обухівчан

Як і обіцяли, мандрівки країною продовжуються. Цього разу відомий у місті меценат і Голова Правління “ГО “НАРОДНА РАДА ОБУХОВА” Ігор Лавренюк організував для активних членів організації поїздку до міста Черкаси, яке у свій час було осередком формування Козаччини, а сьогодні – це значний культурний та освітній осередок. Супроводжувала нас професійний екскурсовод, уже відома своїми цікавими розповідями, легендами та фактами Ставнійчук Тамара Аркадіївна, яка неабияк потурбувалась, аби дорога була яскравою та пізнавальною. Першою зупинкою було село Мошни, Черкаської області, яке зазнало розківту після того, як у 1819 році граф Михайло Воронцов одружився на дочці коронного гетьмана Ксаверія Браницького – Єлизаветі і отримав у надане це село з навколишніми землями. Згодом він будує собі палац і церкву в неоготичному стилі з близькосхідними елементами. Автором проекту є Джорджо Торічеллі – одесит італійського походження. На таку красу неможливо не звернути увагу: вибілена цегляна споруда базиліканського типу з прекрасною вежею-дзвіницею висотою 44 метри, підкресленою тонкими пінаклями. Кожна з ділянок церкви має свою прибудову, імітацію каплиці і прикрашену фігурним дахом. Такий собі Тадж‑Махал українського походження. Не менш цікавою була і Земська лікарня (Будинок лікаря), яка з’явилась завдяки племінниці Михайла Воронцова, Катерині Балашовій. Проект замовили відомому архітектору Владиславу Городецькому. Споруда будувалась у 2 етапи. Першу половину відкрили у 1894 р.(не збереглась до наших днів), іншу у 1905 р. Одноповерхова дерев'яна лікарня, декорована у "земському" стилі, містила усі необхідні приміщення: приймальний передпокій, аптеку, кабінет лікаря, операційну, кухню, чотири палати на десять ліжок, ванну і туалет. Аптеку й лікарню обслуговували один лікар, два фельдшери і дві повивальні бабки. Цікаво, що Мошнинська лікарня й досі розташована саме тут. Новий цегляний корпус стоїть на місці двох дерев'яних, однотипних з тим, що будувався першим за проектом Городецького. Насолодившись красою села Мошни, настав час вирушати до наступного пункту призначення. Ним стало вищезгадане місто Черкаси, яке багате на історичні пам’ятки і ландшафтні шедеври. Саме тут для активних членів “ГО “НАРОДНА РАДА ОБУХОВА” організували яскраву подорож по місту для насолоди і збагачення себе духовними та історичними цінностями. Вдалося побачити Свято-Михайлівський кафедральний собор, що є найвищим православним храмом України. Відвідали і відомий музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, присвячений саме цій збірці і відомий раритетними її виданнями. Його…
Read more...

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм